Не вбивай. Батурин.

спливала струйками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і

нечистоту, нанесену кіньми й людьми. Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж

забагато.

Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година, ані ніч, ні день. Та хоч

так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, салдати

прокльонами вітали день.

Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і

побігли піші. Міщани виходили на ворота і до хвірток.

— Бувайте здорові! Не поминайте злом!

— Їдьте здорові, най вас Бог провадить!

Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять.

Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога

хвалять, — козаки.

І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль,

і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде, і, може, не побачаться більше.

Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором —

куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже наша

нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.

Заграли дзвони, й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ, і

заторохтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат. «Гетьман їде!