Не вбивай. Батурин.

— Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зрічеться частини,

щоб цілість скріпить. Це — конечність, і годі.

— А ваша милість частини не зрікаються.

— Бо мені невільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть

найменшого шматочка, ні!

— А що ж вашій милості дає цар Петро? — спитав нараз, не без хитрості єзуїт.

— Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом.

Мені як гетьманові Мазепі нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого

там короля і не бідніший від жадного з них, але для ідеї державної і ради культури європейської

зважуюся на гру, в котрій можу втратити все.

— Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой,

на

його дивиться весь світ.

— А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександер Македонський, Ганнібаль і

Валлєнштайн це не герої? А що сталося з ними? Eventus bel i semper dubius est[4].

Балакали no-лати нськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один

на другого дивилися з-під ока. Оба мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже

шепотом, але так виразно, що можна було кождий звук почути, зате не чулося того чуття, з

котрих звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

— Ваша милість, — почав єзуїт, — можуть бути впевнені, що нема такого аргументу,