Не вбивай. Батурин.

України не порадно. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий

небезпечний народ Бог зна що робить по полках: Полтавському й Миргородському, і лихо це

перекидається у полки: Чернігівський та Стародубський, у котрих дотепер смирно було. Якщо я

виїду до царської головної кватири, то свавольники нападуть на міста і між поспільством

знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що як їх поведуть

у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді

поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних...»

— Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем, та ще додай, що гетьман

завважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого щоб не допустити, він

просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для

оборони.

Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табор шумів. Він мав свої

турботи: харчі, горілка, чоботи і білля. Турбувався малим. Великому і турбота велика. У високе

дерево громи б'ють.

— Скінчив? — питає гетьман Орлика.

— Кінчаю, милосте ваша. ще лиш останній пункт.

— Остаток повинен бути кріпкий. Кінець дало хвалить.

— Кінець діло хвалить, — повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно. — Невже ж тії

там думають про це?

— Бачив ти думаючу товпу?