Не вбивай. Батурин.

Войнаровського до себе.

Орлик мовчаливий і сумний. Його морочить погане про-чуття. Не опускає гетьмана, бо не

може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на

нього гетьман.

Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде ддя нього в огонь і в воду.

— Новий наказ, — і гетьман показав їм царське письмо. — Кличуть мене в головну

царську кватиру.

— Не їдь! — аж крикнув Войнаровський.

— Як поїдеш, згубиш себе й Україну! — доповів Орлик. Гетьман глянув на них.

— І я так собі гадаю, — сказав. — Але як мені відпекатися від них?

Думав. А по хвилині:

— Пилипе, пиши!

Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував.

— «Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер

резидента Станіслава Лещинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його

величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на

Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до приказу, щоб я

кидав усе і їхав до головної кватири його величества царя. так Бог найкраще бачить, що воно

неможливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі.

А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу. то й тоді їхати мені з