Не вбивай. Батурин.

ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами

прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз.

Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями».

Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?!

Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з

мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.

Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметєв і Меншиков «съ русскимъ

войскомъ находятся близъ Стародуба, готовые встръчать идущаго въ Малороссію непріятеля».

— «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть,

побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер, особою моєю

гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабм на сіє время внутреннее между

здъшнимь непостояннымъ народомть не произошло возмущеніе»... Так і напиши його

величеству, Пилипе... Що ж там дальше. Читай! Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі

й підносить брови вгору.

— Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить.

Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в

кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал,

розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з

пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких

припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські...»