Не вбивай. Батурин.

— Любов Федорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до

царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жадної біди і туги в господах

своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо досить, що їх батьки й

чоловіки за свою вину слушну кару потерплять.

— Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче?

— Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб

ти не турбувався туземним, а про позагробне думав.

В наболілій душі Кочубея була окрема рана — гетьман. Вона його не боліла, а пекла.

Завинив перед гетьманом, бажав йому упадку, це правда. А все ж таки дожидав його

великодушності. Гетьман не одному простив. Кочубей сподівався, що свого колишнього друга

помилує. Аж бачить — ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки

забере, бо вони великі, в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші.

Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отеє від

священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати

не може, видно, так цар рішив.

І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього.

Перехрестився і очі до неба підвів.

— Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик.

— Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває,

ніби з другого берега дивлюсь.