Не вбивай. Батурин.

Сповідник відвідав перше полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.

Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате в

добрі і в злі вчинки життя.

Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.

Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як

порохно.

Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками

повіки. Панотець терпіливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не

виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських.

Великий маєток, і гріхи чималі.

— Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи, — говорив уривисте, —

обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Якщо їх знайдуть, а цар або гетьман не

заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені

простить.

— Велике милосердя Боже, і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе,

бачучи каяття у серці його.

Кочубей так щире зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє

зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло:

— Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Федорівна

знатиме. Перекажи їй, всечестивий отче, якщо вона ще жиє.