Не вбивай. Батурин.

— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.

— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.

— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване

Степановичу!

— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в

московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть

застановити його.

— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж

такий сором...

— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.

— А історія?

— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить

мене?

Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад.

Аж спитав:

— Кажеш, діло добре стоїть?

— Гадаю, що так.

— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб

не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.

Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут