Не вбивай. Батурин.

Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони

зробили з чоловіка!»

Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з

ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду

перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би

перестрашити найвідважнішого козака... Царський суд... Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея.

Хто під ким яму гребе, сам у неї паде...

Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:

— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.

— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.

Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря... Розбита бандура...

— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.

Гетьман узяв його за руку.

— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не

вчинив.

— Але міг, хотів, — прости.

— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.

— Не пошкодив, кажеш?

— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.

Кочубей ухопив гетьмана за руку: