Не вбивай. Батурин.

— А тепер?

— Тепер я вже знаю, чого дожидаться мені.

— А що ж би ти робив, бувши Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за

доносами йдуть. Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові

не повірить. Підстави є. Може, тепер, капи я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову

писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а

теперішнього князя Меншикова. З огнем грається Мазепа, і хто погасить цей огонь, коли від

нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть

Войнаровського я мусів післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою

головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину,

ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх, — от що!

Орлик за ноги свого гетьмана обіймив.

— Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю.

— Сподіваюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до

Головкіна такого змісту.

Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх,

прочитав гетьманові, цей поклав свій підпис і сказав:

— Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи

нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві

і графу Гаврилові Головкіну... Да будет воля твоя святая.