Не вбивай. Батурин.

десятьох московських салдатів не може дожидатися у підмогу. Де ж тут правда, де

справедливість? І він затиснув п'ястук.

— Гарний союзник, нема що казати! — промовив.

— Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю

нашої безталанної вітчизни, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати

ксьондза тринітаря, капеляна княгині Дольської до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати

переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як трусливому

стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і

незавойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що

важніше: вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчизни?

— Salus rei publicae ultima ratio est[15], — відповів без вагання Орлик.

— І я так гадаю, Пилипе. Мазепа не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає,

що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі навіки, щоб, як треба буде, свідоцтво

перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й

нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться — гаразд, а ні — так

совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, — чуєш? Усім!

Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамені йому поклав.

— Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?..

Ха-ха-ха! Дуже ти був нещасливий учора.

— Тривожила мене непевність.