Розділ IX Сакральне і профанне

– Але ж ви інше хочете сказати?

– Я хочу сказати тільки те, що всі ми лише люди. А що таке людина? Слабке, огидне, блудливе створіння, народжене для розпусти, прогниле до кісток. Тому покора – це єдина доступна для нас чеснота. Нам варто своє життя простояти навколішки, уклякнути, вимолюючи прощення за своє брудне буття. Коли людина вважає себе наймилосерднішою і найрозумнішою, вона починає гнити. Гординя – найгірший гріх, хоч би що вона створила.

– А якщо людина знає, що зробила добру справу?

– Тоді їй варто вибачитися за це.

– У кого вибачитися?

– У того, хто цього не зробив.

– Я… Я вас не розумію.

– Ясна річ, що не розумієш. Для цього потрібні роки і роки досвіду, праці на найвищому інтелектуальному рівні. Ти колись чула про «Метафізичні суперечності Всесвіту», праці доктора Саймона Прітчетта? – дівчина перелякано похитала головою. – Як ти взагалі можеш знати, що таке добре, а що погано? Хто може це знати? Хто взагалі може щось стверджувати? Абсолюту не існує, як неспростовно довів доктор Прітчетт. Ніщо не є абсолютним. Усе залежить лише від приватних думок. Як ти можеш знати, що цей міст насправді не обвалився? Ти лише думаєш, що це так. Як ти можеш знати, що цей міст узагалі існує? Думаєш, що філософська система – система доктора Прітчетта – з царини академічних, абстрактних, непрактичних? Але це не так. О, як ти помиляєшся!

– Але ж, містере Таґґарт, лінія, що ви її збудували…

– Ай, та чого вона варта, та лінія? Це лише матеріальна річ… Чи має вона якесь значення? Чи матеріальне може бути величним? Лише худоба, примітивна тварина здатна здивовано заціпеніти перед мостом, адже в житті стільки величного і піднесеного! Та чи високі матерії дістають коли-небудь визнання? О, ні! Поглянь на людей. Скільки волань, скільки стогонів на перших газетних шпальтах про те, як вдало розташували кілька шматків бездушної матерії. Де зацікавлення благородними темами? Хто і коли віддавав першу шпальту феноменам духу? Хто помічає, хто цінує людину, наділену високою чутливістю? І ти ще дивуєшся, що видатна людина може бути приречена і нещасна в цьому блудливому світі!

Нахилившись уперед, Таґґарт уважно подивився на свою гостю.

– Я дещо тобі… скажу… Ознакою чесноти є відсутність щастя. Якщо людина нещасна, нещасна реально, по-справжньому, – це свідчить про те, що вона належить до найвищих створінь, які живуть серед людей.

В її обличчі проступила тривога і стурбованість.

– Але ж, містере Таґґарт, ви маєте все, чого лише може побажати людина. У вас найкраща в країна залізниця, в газетах вас називають найвеличнішим бізнесменом сторіччя, кажуть, що акції вашої компанії за день дали вам цілий капітал, у вас є все… Невже ви не радий?

– Ні, – буркнув він.

Почувши цю коротку відповідь, дівчина раптом відчула безпричинний страх. Хтозна-чому, але вона перейшла на шепіт:

– І ви би воліли, щоб міст обвалився?

– Я цього не казав! – відрубав Джеймс. Стенувши плечима, він зневажливо махнув рукою. – Ти просто не розумієш.

– Пробачте мені… О, я знаю, мені ще слід багато чого навчитись!

– Я кажу про глобальніші прагнення, ніж оцей міст. Прагнення, які неможливо задовольнити нічим матеріальним.