Розділ IX Сакральне і профанне

Він кинувся на голос. Даґні стояла посеред кімнати – руки закривавлені, панчохи подерті, костюм брудний, але пальці міцно стискали стосик аркушів.

– Генку, як думаєш, на що це схоже? – запитала вона, вказуючи на незрозумілої форми уламок у себе під ногами; голос лунав напружено, мало не істерично, з ноткою здивування, характерною для відірваної від реальності людини, яка щойно пережила потрясіння. – На що це схоже?

– Ти покалічилася? Що сталося?

– Ні!.. Не зважай, перестань на мене дивитися! Зі мною все гаразд. Поглянь краще на це. Знаєш, що це?

– Що ти собі зробила?

– Мусила викопати його з гори сміття. Але я в нормі.

– Ти тремтиш.

– Генку, зараз ти теж тремтітимеш! Поглянь на це ось. Просто поглянь і скажи мені, що це таке.

Ріарден слухняно поглянув униз, аж раптом його погляд став зосереджено-гострий; присів і почав уважно роздивлятися предмет.

– Який дивний спосіб з’єднувати вузли двигуна, – нахмурившись, замислено зауважив він.

– На ось, прочитай, – мовила Даґні, простягнувши йому аркуші.

Прочитавши, він остовпіло поглянув на неї і вигукнув:

– Боже милостивий!..

Даґні вже сиділа біля нього на підлозі. Певний час вони не здатні були мовити й слова.

– Це все завдяки котушці, – мовила Даґні. Здавалося, її розум почав якісь перегони; вона не здатна була вловити й передати все, що раптом усвідомила; слова одне за одним квапливо злітали з вуст.

– Спершу я помітила котушку, тому що вже бачила щось схоже, не точнісінько таке, але подібне… багато років тому, навчаючись у коледжі… стара книжка, в якій ішлося, що від цієї ідеї відмовилися… відмовилися вже дуже давно – але мені подобалося читати все, що стосується залізничних двигунів. У тій книжці писалося, що колись люди роками цю ідею розробляли, здійснювали експерименти, але так і не змогли розв’язати це завдання, здалися. Потім цю ідею закинули на кілька поколінь. Я й гадки не мала, що хтось із учених може скористатися нею в наш час. Але це таки хтось зробив. Генку, хтось це зробив!.. Розумієш, що це означає? Люди колись намагалися винайти двигун, здатний поглинати електроенергію з атмосфери і використовувати її, перетворюючи на власну силу. Цього не зуміли зробити, про це забули. Але ось вона, втілена в залізі.

Даґні тицьнула на уламки двигуна.

Ріарден кивнув. Обличчя було серйозне. Він сидів, роздивляючись залишки моделі, зосередившись на чомусь своєму, сокровенному – до того ж, не надто веселому.

– Генку! Невже ти не розумієш, що це означає? Це революція в енергетиці після винаходу двигуна внутрішнього згорання – ні, це дещо більше! Цей двигун знищить усі решту – він здатен зробити геть усе! Можна буде послати під три чорти Дуайта Сандерса і решту таких осіб. Хто захоче возитися з дизелями? Хто захоче возитися з нафтою, вугіллям, заправками? Невже ти не бачиш того, що бачу я? Красивий, немов цукерочка, локомотив завбільшки, як половина теперішнього, зате вдесятеро потужніший. Автогенератор, що працює буквально на лічених краплинах пального і безмежно потужний. Найчистіший, найшвидший і найдешевший з усіх знаних людиною засобів пересування. Невже ти не бачиш, що за якийсь рік здатен зробити цей двигун із нашими транспортними системами, з усією країною?

На Ріарденовому обличчі не було й натяку на хвилювання. Він неквапно мовив: