Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Здоров був, Едді! Даруй, якщо зарано тебе розбудив. Але в мене дуже мало часу. Відразу після сніданку лечу до Філадельфії. Тому будемо їсти і розмовляти.

На нагрудній кишені його темно-синього фланелевого халату було вишито білі ініціали: Г.Р. Він здавався молодим і вільним, а головне – скрізь на своєму місці: що в цьому готельному номері, що у всенькому світі.

Едді провів поглядом офіціанта, який так швидко і хвацько завіз до кімнати столик зі сніданком, аж гість мимоволі змушений був внутрішньо зібратися. Він зрозумів, що тішиться з білосніжної, до хрускоту накрохмаленої скатертини, з сонячного проміння, що іскрилося на сріблі, з двох чаш колотого льоду, в яких стояли келихи з апельсиновим соком; він і гадки не мав, що такі дрібниці здатні додавати сили і дарувати задоволення.

– Я не хотів це обговорювати з Даґні по телефону, – почав Ріарден. – У неї і так повно клопотів. А ми зможемо залагодити це за п’ять хвилин.

– Якщо я маю відповідні повноваження.

Усміхнувшись, Ріарден схилився над столом.

– Маєш… Едді, яке зараз матеріальне становище «Таґґарт Трансконтиненталь»? Жалюгідне?

– Навіть ще гірше, містере Ріарден.

– Ви здатні оплачувати рахунки?

– Частково. Газети про це поки що не пишуть, але всі це й так знають. У нас борги по всій мережі залізниць, і Джимові вже бракує слів, щоб перепрошувати.

– А чи знаєш, що вже наступного тижня має бути перша виплата за рейки з ріарден-металу?

– Отож, я це знаю.

– Добре. Я пропоную вам мораторій. Хочу відтермінувати виплату. Розрахуєтеся зі мною аж за півроку після відкриття гілки компанії «Лінія Джона Ґолта».

Едді Віллер дзенькнув своєю філіжанкою об блюдечко, не спромігшись вимовити й слова.

Ріарден усміхнувся:

– Що таке? Сподіваюся, ти уповноважений пристати на мою пропозицію?

– Містере Ріарден… Не знаю… Не знаю, що й сказати.

– Обмежимося звичайним «о’кей», нічого більше не потрібно.

– О’кей, містере Ріарден, – майже пошепки відповів Едді.

– Я підготую папери і перешлю їх тобі. Поговори з Джимом, нехай їх підпише.