Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Генку, ну чому ж ти так гніваєшся? Це лише нові бюрократичні формальності, зумовлені історичними змінами. Тут ніхто не винен, історія вища за нас. У тому, що сталося, нікого не можна обвинувачувати. Завжди є спосіб продовжити існування. Поглянь на всіх решту. Вони не зважають. Вони…

– Вони дають очолити відібрані підприємства своїм маріонеткам, яких легко контролюватимуть. Я…

– Ну, чому ти так кажеш?

– Мушу нагадати, хоч ти і так це чудово знаєш, що я не мастак у таких іграх. Не маю ні часу, ні бажання вигадувати якісь різновиди шантажу, щоб зв’язати тебе по руках і ногах, а самому й надалі керувати копальнями через тебе. Приватна власність – річ неподільна. Тому не хочу втримувати її, користуючись твоєю легкодухістю. Вічно намагатися перехитрувати тебе, весь час вигадуючи нові загрози… Я не хочу так вести бізнес, не хочу співпрацювати з боягузами. Копальні належать тобі. Захочеш надати мені право забирати всю видобуту руду, – так і вчиниш. Якщо ж збираєшся обдурити мене – діло твоє.

Ларкін образився.

– Недобре ти робиш, Генку, – сухо і з праведним докором мовив він. – Я ніколи в житті не давав підстав не довіряти мені.

Ларкін поквапливо позбирав зі столу папери, негайно сховавши їх у кишеню піджака.

Під відгорнутою на мить приполою Ріарден помітив камізельку, натягнуту на круглому пузці, й пляму поту під пахвою.

Йому раптом пригадалося обличчя, бачене двадцять сім років тому: лице проповідника, який пройшов повз нього на розі маленької вулиці в містечку, назви якого годі вже й пригадати. Пам’ятав лише брудні стіни бідняцьких халабуд, осінній вечір, дощ і гнівливо перекошені вуста чоловіка, що галайкотів у морок.

– …щонайшляхетніший ідеал – людина, яка живе задля ближніх своїх, щоби сильний працював для слабкого, щоб обдаровані хистом служили тим, кому Господь його не дав…

А потім він побачив себе, вісімнадцятирічного Генка Ріардена. Побачив напружене обличчя, швидку ходу, хмільний захват тіла – хмільний від сповнених енергією безсонних ночей, – гордовито підняту голову, чистий і спокійний погляд суворих очей: очей людини, яка нещадно гнала себе до обраної мети.

А ще він побачив Пола Ларкіна, яким він мусив би бути тоді: юнака з обличчям постарілого немовляти, що з підлесливою і безрадісною посмішкою благає помилувати його, надати йому шанс. Якби тоді хтось показав цього жовторотого тремтячого парубійка Генкові Ріардену і сказав, що він усе життя працюватиме на цього слизняка, який привласнить плоди, здобуті його руками, він би…

Це був не просто спогад, це швидше нагадувало удар кулаком по голові.

Оговтавшись, Ріарден зрозумів, що відчув би він тоді, в юності: розчавити ногою цю ганебну тварюку.

Він ніколи досі не відчував такого. Не відразу навіть збагнув, що саме це і є ненависть.

Зауважив на обличчі Ларкіна, який уже підвівся і жебонів щось на прощання, вираз докору і образи, наче постраждав не Ріарден, а він сам.

Продаючи свої копальні Кену Данаґґеру, власнику пенсільванської вугільної компанії, Генк не розумів, чому це не завдає йому відчутного болю. Принаймні, жодної ненависті не було. Кен Данаґґер розміняв уже шостий десяток, лице мав замкнене і суворе; свій життєвий шлях він починав шахтарем.

Коли Ріарден передавав йому акт на нову власність, Данаґґер сухо кинув:

– Здається, я ще не казав, – усе вугілля, що ви замовлятимете в мене, вам відвантажуватимуть за собівартістю.

Генк здивовано на нього поглянув: