Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Ваятт кивнув на вікно:

– Я живу за два кроки від усього на світі.

– А як спілкуєшся з людьми?

– Для ділових партнерів у мене є гостьові кімнати. Стосовно ж усіх решти, волію, щоб між нами завжди було якнайбільше кілометрів, – він нахилився і долив напоїв. – Генку, а чому ти не хочеш переїхати в Колорадо? Пошли до дідька той Нью-Йорк разом із усім Західним узбережжям! Тут – столиця Ренесансу. Другого Ренесансу – відродження не живопису та кафедральних соборів, а нафтових вишок, електростанцій та двигунів із ріарден-металу. У нас був кам’яний вік, був вік залізний, а новий час назвуть віком ріарден-металу, бо немає межі тому, що стало можливо завдяки твоєму винаходу.

– Я збираюся придбати декілька квадратних кілометрів у Пенсільванії, – зауважив Ріарден. – Неподалік від мого підприємства. Дешевше було поставити філію тут, я раніше так і хотів, але всі знають, чому цей шлях тепер для мене закрито. І нехай вони йдуть до собачої матері! Все одно я візьму гору. Збираюся розширити завод, і якщо Даґні надасть мені три потяги на день до Колорадо, ми ще побачимо, де буде столиця другого Ренесансу!

– Дайте мені рік експлуатації поїздів «Лінії Джона Ґолта», дайте час зібрати докупи всю таґґартівську залізницю, і я надаватиму вам три поїзди на день – на лінії з ріарден-металу, що простелиться від океану до океану!

– Хто там казав, що потребує точки опори? – мовив Елліс Ваятт. – Дайте мені право безперешкодного руху, і я покажу їм, як перевернути Землю!

Даґні намагалася зрозуміти, чому їй так подобається сміх Ваятта. В голосах обох чоловіків і навіть у її власному лунала інтонація, якої вона ніколи досі не чула. Коли всі втрьох устали з-за столу, вона здивовано зауважила, що в кімнаті горять лише свічки, а здавалося, що їх оточує сліпуче сяйво.

Узявши до рук бокал, Елліс Ваятт сказав, поглянувши на своїх гостей:

– За світ, за землю, адже зараз вони здаються саме такими, якими і мають бути!

І він одним ковтком спорожнив келих.

Даґні почула дзвін розбитого об стінку скла тієї миті, коли з його тіла, вщерть сповненого неймовірною енергією, немов ударив електричний розряд. Це був не просто собі жест – на честь свята розбити бокал, – а різкий рух, сповнений гнівного бунту і люті, що більше скидався на мовчазний зболений стогін.

– Еллісе, – прошепотіла вона, – що сталося?

Він обернувся до неї. Його очі так само несподівано і бурхливо проясніли, обличчя вирівнялося, замість дикої гримаси з’явилася м’яка усмішка.

– Вибач, – сказав він, – не зважай. Спробуймо думати, що це всерйоз і надовго.

Землю внизу вже залило місячне сяйво, коли Ваятт повів їх зовнішніми сходами на другий поверх будинку, до відкритої галереї, на яку виходили кімнати для гостей. Побажав на добраніч, і його кроки прошелестіли сходами. Світло місяця немов послаблювало звуки, так само, як висвітлювало фарби. Ваяттові кроки віддалялися, а коли нарешті стихли, запанувала тиша, схожа на довгу самотину, наче на всій землі не залишилося жодної живої душі.

Даґні не пішла до своєї кімнати. Ріарден не поворухнувся. Галерею огороджували лише високі бильця, за якими починалася територія ночі. Кутасті рівні сходили вниз, тіні повторювали контури сталевих сплетінь бурових вишок, пролягаючи чорними лініями по світлому каменю. Кілька вогників, білих і червоних, мерехтіло в чистому повітрі, немов краплинки дощу, застиглі на краях сталевих балок. Вдалечині три невеличкі росинки вишикувалися в лінію вздовж залізниці Таґґартів.

За вогниками, в кінці простору, біля підніжжя білої дуги висів сітчастий прямокутник мосту.

Даґні відчувала ритм, що не відповідав ані руху, ані звуку; щось пульсувало поруч, немов колеса тепловоза досі стукотіли по рейках «Лінії Джона Ґолта».

Неквапно, хоча безмовний потяг і вимагав більшого, вона обернулася до Ріардена.