Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Думаєте, це? Ні, це дрібничка порівняно з тим, за що я беруся.

Показав рукою на захід.

– Перевал Буена Есперанса. Кілометрів за вісім звідси. Всі дивуються, що я там вовтужуся. Нафтові сланці. Скільки років минуло, відколи всі втратили охоту видобувати нафту зі сланцю, бо це, мовляв дуже дорого? Та заждіть, скоро побачите результат процесу, що я розробив. Він дасть найдешевшу нафту, необмежені її запаси. Порівняно з ним найбільше родовище здасться жалюгідною калюжею. Я вже замовив трубопровід Генку, – нам з вами доведеться збудувати звідси трубопровід в усі боки… Ой, даруйте. Я забув представитися там, на станції. Навіть не назвався.

Ріарден усміхнувся.

– Я вже зрозумів, хто ти.

– Перепрошую, сам не люблю такої легковажності, просто занадто розхвилювався.

– І що ж тебе так розхвилювало? – Даґні глузливо примружилася.

Ваятт коротко глипнув їй в очі; урочистий тон його відповіді дивно поєднувався з насмішкуватим голосом.

– Найчарівливіший ляпас, який я отримав за все своє життя, до того ж – цілком заслужено.

– Ти про нашу найпершу зустріч?

– Я про нашу найпершу зустріч.

– Не варто, ти мав рацію.

– Аякже. Щодо всього, крім тебе, Даґні. Знайти в тобі такий виняток із загального правила по стількох роках… Ай, нехай усі йдуть під три чорти! Може, ввімкнемо радіо і послухаємо, що про вас обох говорять сьогодні ввечері?

– Ні.

– Добре. Я теж їх не хочу слухати. Нехай самі себе слухають. Тепер вони гамузом посунуть до нас у двері. А ми командуватимемо.

Він подивився на Ріардена:

– Чого всміхаєшся?

– Завжди хотів побачити тебе таким, який ти є насправді.

– До сьогоднішнього вечора мені не випадало нагоди бути таким.

– І ти живеш тут самотиною, за стільки кілометрів від усього на світі?