Розділ V Кульмінація д’Анконій

Він розправив плечі.

– Хто такий Джон Ґолт?

– О, не потрібно цієї вульгарщини!

Франциско подивився на неї. Вуста його всміхалися, але очі залишалися спокійні, щирі і навіть тривожно проникливі.

– Чому? – повторила вона.

Він відповів так само, як колись уночі в цьому ж готелі десять років тому:

– Ти ще не готова це почути.

Він не пішов за нею до дверей. Даґні вже взялася ручку, аж раптом обернулась і застигла. Франциско стояв посеред кімнати, цілком охоплюючи її поглядом. Вона добре знала цей погляд і не могла рушити з місця.

– Я досі хочу тебе, – стиха мовив він. – Але я не достатньо щасливий, щоб покликати тебе в ліжко.

– Недостатньо щасливий… – очамріло повторила вона.

Він засміявся.

– А може, спершу відповіси на мою пропозицію? – він почекав, але вона мовчала. – Адже ти теж хочеш цього.

Із її вуст от-от мало зірватися заперечення, але Даґні зрозуміла, що правда пролунає більш убивчо.

– Так, – холодно відповіла вона, – але це не має для мене жодного значення.

Франциско всміхнувся. Йому, вочевидь, імпонувала сила духу, яка дозволила відповісти їй саме так.

Але, коли вона відчинила двері номера, він уже без жодної усмішки докинув:

– Ти відчайдушна, Даґні. І колись її тобі теж не забракне.

– Чого? Відчайдушності?

Але він промовчав.