Розділ V Кульмінація д’Анконій

– А ти… – вона не знала, чому захотілося запитати саме це; просто в пам’яті несподівано виринуло обличчя з темними гнівливими очима, – ти знаєш Елліса Ваятта?

– Звісно.

– І розумієш, якої шкоди це йому завдасть?

– Так. Він буде наступний, кого зітруть з лиця землі.

– Вважаєш, це… весело?

– Набагато веселіше за знищення мексиканських комітетників.

Даґні встала. Багато років вона вважала його розбещеним; боялась цього, думала про це, намагалася забути і ніколи більше цим не перейматися. Але вона й гадки не мала, як низько він упав.

Не дивилася на нього. Не усвідомлювала, що вголос цитує його давні слова:

– Хто ким дужче пишався би: Нат Таґґарт – тобою чи Себастьян д’Анконія – мною…

– Хіба ти не розумієш, чому я назвав ті копальні на честь мого великого пращура? Думаю, така данина припала б йому до душі.

На мить вона аж на очі перестала бачити; Даґні ще ніколи не випадало бути свідком блюзнірства; тепер вона відчула, що воно таке.

Франциско підвівся і дивився на неї згори, холодно та безлико посміхаючись.

Даґні лихоманило, але вона на це не зважала, як не переймалася і тим, що він помітить, про що здогадається чи на що наважиться.

– Я прийшла сюди, бо хотіла взнати причину, з якої ти занапастив своє життя, – мовила вона якось мляво.

– Я назвав причину, – серйозно відповів він, – але ти не хочеш мені повірити.

– Я й далі бачу тебе таким, як колись. Не можу забути. А те, на що ти перетворився, не належить до раціонального світу.

– Справді? А світ, який ти бачиш навколо, – раціональний?

– Ти належиш до людей, яких не здатен розчавити жоден світ.

– Так.

– Тоді – чому?