Розділ V Кульмінація д’Анконій

– Саме це я і хочу дізнатися.

Він усміхнувся, наче вона вимагала на пальцях пояснити серйозну наукову проблему, вивчити яку замало всього життя.

– Ти знав, що «Рудні Сан-Себастьяну» виїденого яйця не варті? – рубонула вона. – Знав це ще до того, як почав свій огидний бізнес.

– І нащо ж я його починав?

– Тільки не треба розповідати, що ти не нагрів на цьому рук. Знаю, що ти втратив власних п’ятнадцять мільйонів доларів. Отже, в тебе була якась мета.

– А ти можеш уявити собі мету, задля якої я пішов би на таке?

– Ні. Мені це на голову не налазить.

– Справді? Ти вважаєш, що в мене величний розум, безмежні знання і непомірний творчий потенціал, тому, хай там що я почну, кожна справа приречена на успіх. Аж раптом кажеш, що я не мав жоднісінького бажання докладати зусиль до розбудови Мексиканської Народної Республіки. Тобі це не здається нелогічним?

– Купуючи там копальні, ти чудово знав, що Мексикою керує уряд грабіжників. Тобі не обов’язково було заради них старатися.

– Отож. Не обов’язково.

– Так чи інак, тобі начхати було на мексиканський уряд, тому що…

– Тут ти помиляєшся.

– … бо ти знав, що рано чи пізно вони конфіскують власність. А хто тобі справді був потрібен, то це твої американські акціонери.

– Чистісінька правда, – Франциско дивився їй просто в очі, обличчя було серйозне, а слова лунали щиро, – але це лише частина правди.

– А яка ж – уся?

– У мене була зовсім інша мета.

– Яка ж саме?

– А це ти і маєш з’ясувати.

– Я тому й прийшла: сказати, що починаю розуміти твою мету.

Він знову всміхнувся: