Розділ V Кульмінація д’Анконій

Вона зойкнула, зрозумівши, що Франциско таки правду каже, і що історію місіс Вейл вона прочитала в газетах.

– Франциско, то що ж… що це означає?

Він засміявся.

– Роби власні висновки… Даґні, – його обличчя знову стало серйозне. – Чому ти подумала, що Гейлі пише «П’ятий концерт»? Чому не симфонію чи оперу, а саме концерт?

– А що тебе так непокоїть?

– Нічого. Просто… Даґні, я досі люблю його музику.

А далі він знову заговорив невимушено:

– Просто його твори належать до іншої епохи. Наша доба пропонує інакші розваги.

Він перевернувся на спину і ліг на схрещені під головою руки, роздивляючись стелю так, ніби там відбувалася сцена якогось кінофарсу.

– Даґні, невже тебе не розважила мексиканська вистава з тими копальнями… як їх там… «Сан-Себастьян»? Ти читала промови членів їхнього уряду та газетні передовиці? Мене називали пройдисвітом і безпринципним брехуном, який ошукав цілу державу, бо вони очікували заграбастати успішний гірничодобувний концерн, і я не мав жоднісінького права зруйнувати їхні шляхетні плани. Ти читала про маленького миршавого чиновничка, який радив їм на мене позиватися?

Франциско знову засміявся і змінив позу, розкинувши руки на килимі у вигляді хреста. Він здавався беззбройним, розслабленим і молодим.

– Ця вистава вартувала грубих грошей, а я цілком здатен забезпечити собі таке шоу. І якби я навмисно його інсценував, то переплюнув би імператора Нерона. Бо що таке спопеліле місто порівняно з пеклом у тому котлі, з якого я скинув покришку?

Обпершись на лікоть, Франциско взяв кількоро кульок і неуважно підкинув їх на долоні; камінці клацнули м’яко і чисто, як і належить хорошій породі. Даґні раптом збагнула, що Франциско грається цими кульками не через порожню забаганку чи звичку; він просто не мав спокою і не міг тривалий час бути без діла.

– Уряд Мексиканської Народної Республіки оприлюднив декларацію, – розповідав він, – в якій закликав народ бути терплячим і на певний час змиритися з труднощами. Скидається на те, що на мідну жилу копалень «Сан-Себастьян» вони вже давно накинули оком. Завдяки їй керівники країни планували підвищити рівень життя, забезпечивши порцією смаженої свинини по вихідних кожного чоловіка та жінку, дитину та недоноска. Тепер герої-планувальники просять людей обвинувачувати не уряд, а розбещених багатіїв, бо я виявився безвідповідальним плейбоєм, а не зажерливим капіталістом, як вони сподівалися. Вони виправдовувалися, мовляв, і гадки не мали, що я їх підведу. А й справді – як вони могли це знати?

Даґні знову зауважила, як Франциско крутить у руці кульки, – автоматично, вдивляючись у якусь похмуру далечінь. Але, схоже, ці рухи були для нього певним полегшенням. Пальці рухалися повільно, неквапно торкаючись до поверхні камінців із якоюсь майже тілесною насолодою. Даґні здавалося це не грубим, а напрочуд привабливим, ніби – її немов осяяло – чуттєвість мала не фізичну природу, а була наслідком витонченого гноблення природи духовної.

– Утім, це не все, про що вони не знали, – він далі Франциско, – скоро їм відкриється дещо значно більше. Скажімо, для шахтарів «Сан-Себастьяну» збудували селище, яке коштувало вісім мільйонів доларів. Будинки на сталевих каркасах із каналізацією, водопроводом, електрикою та холодильниками. А також школу, церкву, лікарню та кінотеатр. Ціле селище для людей, які досі мешкали в халабудах, зліплених із бляшанок та іншого мотлоху. Замість нагороди за це я зміг ушитися звідти цілий і неушкоджений, – привілей, отриманий завдяки тому, що я не був громадянином Мексиканської Народної Республіки. Це робітниче селище теж було враховане урядом. Ще б пак! Чудовий приклад прогресивного державного будівництва. Що ж, ті будиночки на сталевих каркасах – переважно картонні з підробним шелаковим покриттям. Вони не протримаються і року. Водопровідні труби, як і решта нашого обладнання, було придбано у ділків, головне джерело постачання яких – міські звалища Буенос-Айреса та Ріо-де-Жанейро. Буде чудово, якщо ті труби витримають зо п’ять місяців; електропроводка, можливо, проживе на місяць довше. Прекрасні дороги, які ми проклали для Мексиканської Народної Республіки у скелях на тисяча двохсотметровій висоті, не перенесуть кількох наступних зим, бо склепано їх із дешевого цементу і без насипної подушки, а з укріплення на стрімких поворотах – лише пофарбована дошка. Варто дочекатися наступного гірського зсуву. Церква, думаю, вистоїть. Вона їм знадобиться.

– Франциско, – прошепотіла Даґні, – ти це все навмисно зробив?

Він підвів голову, продемонструвавши нестерпну втому на своєму обличчі.

– Хіба не все одно, – озвався він, – зробив я це навмисно чи через недбалість і тупість? Невже ти не розумієш, що це не має жодного значення? Всюди бракує одного-єдиного елемента.

Нею пересмикнуло. Всупереч всім своїм рішенням і обіцянкам себе контролювати, вона закричала: