Розділ V Кульмінація д’Анконій

– Якби справді так було, ти б сюди не прийшла.

– Правду кажеш. Я не розумію твоєї справжньої мети і, можливо, так ніколи й не зрозумію. Я лише починаю дещо намацувати.

– Що саме?

– Ти вичерпав усі можливі форми падіння і винайшов для себе нову розвагу: обмахлювати таких, як Джим та його друзі, і милуватися на їхні корчі. Не знаю, який різновид розпусти і гріха спонукає тебе насолоджуватися цим видовищем, але ти вибрав найвдаліший час і приїхав у Нью-Йорк саме по це.

– Не заперечуватиму: це справді неповторне видовище – поглянути, як вони корчаться і біснуються, надто – твій братичок.

– Вони – трухляві йолопи. І винні лише в тому, що довірилися тобі, твоєму імені і твоїй честі.

Знову обличчя Франциско стало серйозним. Даґні не сумнівалася, що він говорив щиро:

– Так. Вони довірились. Я знаю.

– І це тебе тішить?

– Ні, мені зовсім від цього не весело.

Він і далі грався своїми кульками, неуважно і спроквола підкидаючи їх час від часу. Даґні раптом зауважила бездоганну точність його прицілу, вправність рухів. Він ледь ворушив зап’ястком, штовхаючи по килиму одну кам’яну краплю точнісінько в центр іншої. Пригадала раптом передбачення з його дитинства, мовляв, усе, що він робитиме, – робитиме щонайбездоганніше.

– Ні, – знову озвався він, – я не вважаю, що це весело. Твій Джеймс і його друзі нічогісінько не петрають у гірничій промисловості. Вони і гадки не мають, як робляться гроші, й не вважають за необхідне вчитися. Вони вважають знання зайвими, а власні міркування – несуттєвими. Вони помітили, що у світі є я, і що мені було за честь опанувати знання. І вирішили, що можуть довірятися моїй честі. Хіба ж можна зрадити таку довіру?

– Отже, ти таки все спланував?

– Вирішуй сама. Це ти почала про їхню довіру і мою честь. Я вже не мислю такими категоріями. – Франциско випростався і додав: – І мені начхати на твого брата і його приятелів, я не дам за них ані ламаного гроша. Їхня теорія не нова, вона працювала сторіччями, але ніколи не давала стовідсоткової гарантії. Вони вирішили паразитувати на моїй ідеї, переглянувши лише один пункт імовірного плану. Думали, що єдина моя мета – нажитися, збільшити статки. А що, як моя мета полягала в іншому?

– Що ж ти хотів, як не заробити грошей?

– А їх це не обходило. Досить суттєва частина їхньої теорії – це байдужість до моєї мети, мотивів і бажань.

– Якщо ти не збирався заробляти там грошей, то який у тебе міг бути мотив?

– Та який завгодно. Наприклад, витратити їх.

– Витратити гроші на цілковитий і однозначний провал?

– Як я міг знати, що ті копальні приречені на цілковитий і однозначний провал?