Розділ V Кульмінація д’Анконій

Вона промовляла ці слова навіть тоді, коли всередині не залишалося нічого, крім суцільного крику і бажання збожеволіти, щоб не бачити, як перетворюється на правду те, що правдою бути не могло. До цього не варто ставитися серйозно, – це переконання постало константою в її серці, – біль та потворність ніколи не слід сприймати серйозно.

Даґні подолала це і одужала. Роки вилікували, і нарешті настав день, коли спогади вона почала сприймати цілком байдуже, а потім – зникло бажання спілкуватися з Франциско. Історія ця завершилася і більше її не обходила.

У неї не було іншого чоловіка. Вона не знала, чи робило це її нещасною. Не мала часу замислюватися про це. Осяйно-чистий сенс існування вона знайшла саме там, де хотіла, – у своїй роботі. Колись таке відчуття дарував їй Франциско – відчуття належності до власного світу, до власної справи. Чоловіки, з якими вона знайомилася згодом, належали до тієї ж категорії, що й на її першому балу.

Даґні виграла битву зі своїми спогадами, проте ці роки минули для неї під знаком нестерпного: «Чому?»

Хай там яка трагедія спіткала Франциско, чому він обрав найогидніший спосіб утекти, – такий же паскудний, як у якогось дешевого алкоголіка? Юнак, що вона його знала, не міг перетворитися на ницого боягуза. Неперевершений розум не міг опуститися до винаходів поталих бальних залів.

Але це таки сталося і не було жодного вичерпного пояснення, щоб усе зрозуміти і спромогтися остаточно про нього забути. Даґні не мала сумнівів у тому, який Франциско був. Але очевидно було і те, яким він став. Ці, начебто безперечні, факти унеможливлювали один одного. Їй іноді здавалося, що вона втрачає глузд, і що раціональності взагалі не існує в житті; хоча таких сумнівів вона б нікому не дозволила. Втім, пояснення таки не було; всі ці десять років не з’являлося й натяку на якусь притомну причину.

«Ні, – думала вона, йдучи крізь сірі сутінки повз вікна покинутих магазинів до готелю «Вейн-Фолкленд», – ні, не могло бути відповіді. І я не шукатиму її. Відповідь уже не має значення».

Рештки почуття, що трепетало в душі, спрямовано було не на живого чоловіка, з яким вона мала побачитися; це було несамовите волання проти блюзнірства, проти руйнування того, що мало перетворитися на істинну велич.

У просвітках між будинками маячіли вежі «Вейн-Фолкленду». Вона відчула млосний поштовх у легенях, і ноги на мить спинилися; швидко оговтавшись, Даґні рушила далі.

Перетинаючи мармуровий вестибюль, прямуючи до ліфта, а потім – по широких безшумних коридорах в оксамитових килимах, вона відчувала, як білим шумовинням закипає в душі лють, і з кожним кроком посилюється і множиться гнів.

Не сумніваючись у своїх почуттях, вона рішуче постукала в двері номера і почула голос Франциско:

– Прошу.

Рвучко відчинила двері й ввійшла.

Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія сидів на підлозі, граючись скляними кульками.

Ніхто ніколи не замислювався про вроду Франциско д’Анконії – така думка здавалася безглуздою. Коли він заходив до кімнати, дивитися на когось іншого було просто неможливо. Його висока, струнка постать здавалася занадто справжньою для сучасної доби. Він ходив так, ніби в нього за спиною розвівалася мантія. Казали, що він мав життєву силу здорової тварини. Хоча дехто таки розумів, що це хибне твердження. Франциско мав життєву силу здорової людини, дар винятково рідкісний, тому мало хто міг його розпізнати. Він мав силу впевненості.

Ніхто не називав його зовнішність латиноамериканською. Стосовно Франциско доречніше було б вжити першу частину цього слова – латинський (у первісному значенні, себто – не іспанський, а такий, що належить до Давнього Риму). Його тіло здавалося спроектованим як вправа з вишуканості стилю, складена з потужного торса, тугої плоті, довгих ніг і швидких рухів. Його риси мали досконалу точність скульптури, волосся – чорне та пряме, зачесане назад. Смаглявість шкіри посилював неймовірний колір очей – вони були чисті, прозоро-блакитні. Обличчя було відкрите і мінливе, негайно відбивало всі почуття, так, наче йому геть не було чого приховувати від людей. Лише блакитні очі – завжди спокійні й незмінні – ніколи не видавали справжніх його думок.

Франциско сидів у чорній нічній піжамі з тонкого шовку на підлозі вітальні. Розкидані по килиму кульки було виготовлено з напівкоштовного каміння його батьківщини – сердоліку та гірського кришталю. Побачивши Даґні, він не підвівся, а мовчки дивився на неї вгору, і кришталева кулька випала в нього з руки, наче сльоза. Всміхнувся незмінною, нахабною, блискучою посмішкою свого дитинства.

– Привіт, Чушко!

І вона, наче збоку, почула свій щасливий голос, що безпорадно-радісно відповів:

– Привіт, Фріско!