Розділ V Кульмінація д’Анконій

Даґні принишкла, усвідомлюючи лише те, що зараз слід бути дуже обачною.

Голова Франциско далі лежала на її грудях; вона ніжно і невпинно пестила його волосся, дивлячись угору, на стелю цієї розкішної кімнати, на гіпсові гірлянди ліпнини, що ледь проступали з темряви, і чекала, заціпенівши від жаху.

Він застогнав:

– Це правда, але це так важко зробити! О, Боже, як важко!

Невдовзі підняв голову. Сів. Він уже не тремтів.

– Франциско, поясни мені.

– Я не можу розповісти тобі все, як є, – просто і відверто промовив він голосом, сповненим страждання. Але, здавалося, він уже трохи опанував себе. – Ти не готова це почути.

– Я хочу допомогти тобі.

– Ти нічим не можеш мені допомогти.

– Ти ж сам сказав: допомогти тобі відмовитися.

– Я не можу відмовитися.

– То дозволь мені розділити це з тобою.

Він заперечно похитав головою, подивився на неї згори вниз, ніби зважуючи ймовірні наслідки, а потім знову хитнув головою і промовив із незнаною досі ніжністю:

– Якщо я сам не можу цього витримати, то як ти зможеш?

Мовила повільно, важко, немов стримуючи крик:

– Франциско, я маю це знати.

– Ти пробачиш мені? Я знаю, що ти налякана і що це дуже жорстоко з мого боку. Але забудьмо про цю розмову. Це єдине, що ти здатна зробити для мене. Забудьмо і ніколи більше не повертаймося до цього.

– Я…

– І ні про що більше не запитуй. Зможеш?

– Так, Франциско.