Розділ I Мелодія

– Тобі все сходить із рук, бо в тебе щаслива вдача. Інші так не можуть.

– Не можуть що?

– Всі люди як люди. Вони чуйні. Вони не можуть присвятити все своє життя металам і двигунам. Тобі пощастило – в тебе немає жодних почуттів. І ніколи не було.

Вона глянула на нього, і здивування в її темно-сірих очах поволі змінила незворушність, а потім виник невластивий і дивний для неї вираз утоми. До того ж відбивалося в них дещо значно більше, ніж могла вмістити в себе ця мить.

– Так, Джиме, – мовила стиха. – Я ніколи нічого не відчувала.

Едді Віллерс провів Даґні в її кабінет. Щоразу, коли вона поверталася, він відчував, як світ чіткішає, простішає і стає цілком стерпний; напади безпричинної непевності відступали. Він був єдиною людиною, яка вважала цілком природнім перебування Даґні – жінки – на посаді виконавчого віце-президента величезної залізниці. Десятирічною дівчинкою вона сказала йому, що колись керуватиме залізницею сама. І зараз цей – уже доконаний – факт дивував його аж ніяк не більше, ніж ота давня обіцянка на лісовій галявині.

Коли вони зайшли в кабінет, і Даґні сіла за стіл переглядати підготовлені для неї папери, він уже почувався, наче у власній машині, коли мотор заведено, а колеса готові рвонути вперед.

Коли збирався виходити, раптом згадав про ще одну справу:

– Оуен Келлоґ із відділу Терміналу просив призначити з тобою зустріч.

Даґні здивовано звела очі.

– Цікаво. Я саме збиралася його покликати. Скажи, нехай приходить. Він мені потрібен…

– Едді, – додала вона раптово, – але спершу попроси з’єднати мене з Аєрсом із компанії «Музичне видавництво Аєрса».

– З музичним видавництвом? – перепитав він.

– Так. Хочу дещо довідатися.

Коли ввічливо-нетерплячий голос містера Аєрса поцікавився, чим може прислужитися, вона запитала:

– Скажіть, чи написав Річард Гейлі новий концерт для фортепіано з оркестром, п’ятий?

– Міс Таґґарт, п’ятий концерт? Ні, звісно ж, не написав.

– Ви впевнені?

– Абсолютно, Міс Таґґарт. Він уже вісім років нічого не писав.

– То він іще живий?