TextBook Дрррр! — телефон.
Відповівши на перший дзвінок, людина розгортає справи, читає.
— Дрррр!
— Я вас слухаю!
Після п'ятнадцятого «дррр!» людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не «я вас слухаю», а «ну?!», потім, схаменувшись, поправляється: «Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю!»
Після сімдесят п'ятого «дррр!» людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить «ага!», бере телефонну трубку і каже:
— Ви мене слухаєте?
Після сто одинадцятого «дррр» відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:
— Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати!
Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:
— Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло.
Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зеленокучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці.
Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають…
Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона. могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:
— Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали!
IIIА які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?
Перші дзвоники, з дев'ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін.
Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими «наводящими» фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а простотаки дисциплінарний восторг!
— Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок аніні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками!
Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956“ на сторінці 74. Приємного читання.