Розділ XIV

— Хтось тут нерозумно забавляється, панове, — гостро промовив Журка, звертаючись до остовпілої компанії. — Але облишмо поки що цю справу. Сідайте, будь ласка, до столу і закінчуйте вечерю. Чому ви не сідаєте, панно Стор?

— Ні! Ні! Я не можу! — несподівано вибухнула Галінка.

— Що з вами? — я взяв її за руку. Галінка вирвалася.

— Пустіть мене! Не можу! Не можу більше! Боюся. Не буду їсти разом з убивцею!

Тримаючи хусточку біля очей, вона вибігла на веранду.

Там тяжко обперлась на поручні, і я бачив, як худорляві плечі здригаються від нервового плачу.

Лікарі похмуро дивились один на одного. Ніхто не промовив ні слова.

Я відсунув свій компот і підбіг до Галінки. Намагався заспокоїти її.

— Ох, пане Павелеку, — крізь сльози прошепотіла Галінка, стискаючи мою руку, — що я робила б тут без вас.

Мене здивувало, що Трепка нічого не розслідував у зв'язку з цією історією з ключем, яка сталася під час вечері? Невже у нього, так само, як і в Журки, була щодо цього своя окрема думка?

Бо якщо говорити про Іполита, то його вже не мучили ніякі сумніви.

— Ну, що ти на це скажеш, Павле? — весело спитав Журка, коли ми лягали спати. — Гарна сценка, правда? Тепер ти вже знаєш, навіщо Касіці потрібен був ключ.

— Він хотів відвести від себе підозру, — додумався я.

— Правильно! І скаламутив всю цю калюжу, щоб часом не прояснилось. Але ж ми вже знаємо, що то за жаба сидить там на дні, — засміявся Журка. — Зверни тільки увагу, в якому стилі все це витримано.

— За стилем схоже на посилку з револьвером.

— Та сама рука, — ствердно кивнув головою Журка і відчинив вікно.

За муром, як завжди, вили і гавкали собаки.

— Завтра, здається, буде чудова погода, — мовив Журка. — Глянь на зірки. А яке повітря!