Розділ «КАЗКА ПРО РІПУ»

Оповідання

— Я пішов! — чомусь повідомив я Родрігесу і, зажмурившись, з огидою пірнув услід за Поляновським.

Я схопив його, спробував обняти, щоб витягнути його голову на поверхню, і в ту мить трапилося найжахливіше: почався Струм. Ріпа заревіла, увімкнувши всі свої насоси, і вода пішла, набираючи швидкість, угору. Подальше я якось призабув…

У цей час вгорі зайнявся світанок. А оскільки багато хто в космограді знав, що наша ріпа одна з найбільших, навколо неї зібралося чоловік сто, які з нетерпінням очікували, коли перший промінь сонця визирне з-за небокраю. Всі знали, що це буде сьогодні.

І ось, як тільки розвиднілось, величезний горб, всипаний сухими галузами і шаром мертвого листя, почав поволі спучуватися — це був грізний і нездоланний рух життя, немов богатир, що проспав під землею сто років, вирішив виглянути назовні і подивитися, що роблять тут непрохані ліліпути. А ті відсунулися подалі від горба і ввімкнули камери. Родрігеса серед них не було, Родрігес сидів біля пульта управління підйомником і слухав, як гарчить вода у венах ріпи.

Через декілька хвилин пролунав гуркіт розірваної землі, і, розкидавши на декілька метрів хмиз і листя, груддя породи й каміння, із землі з’явився перший паросток. Не з’явився, а вирвався, мов меч, що прорвав завісу. Ми завжди кажемо — «паросток», і можна подумати, що він невеликий. А паросток — це зелений палець діаметром трохи менше тридцяти метрів. І росте він зі швидкістю три метри в секунду. Ось для чого потрібно стільки води, соків і поживних речовин, щоб його народити на світло. Через хвилину це вже був не паросток, а пук напіврозгорнутого листя заввишки в півтори сотні метрів. І такі паростки, трохи менші, більші, більш розлогі і менш розлогі, вилазили по всій долині, і, немов за помахом жезла могутнього чарівника, ця безплідна, сіра земля перетворювалася на пишний, яскраво-зелений ліс… І відразу ж перші жителі цього лісу, що прорвалися вгору разом з паростком, почали обживати свої будинки, жерти листя, полювати на собі подібних, пити нектар квітів, що розкривалися, і виблискувати крилами під сонцем.

І ось тоді настала вирішальна мить цього казкового спектаклю. Принаймні, так розповідали про це очевидці. Якраз у тому боці могутнього зеленого стовбура дерева, який був звернений до глядачів, було очевидне і значне здуття, немов рослина збиралася пустити в той бік могутній пагін, та чомусь цього не зробила. І раптом у всіх на очах у зеленій масі щось блиснуло. Ніхто спочатку і не здогадався, що це лезо ножа. Коли отвір став достатньо великим, у краях його з’явилися дві руки, і вони почали роздирати зелену кору. Видовище, кажуть, було містичним, жахливим і навівало думки про злих духів, що рвалися на волю з ув’язнення. Нарешті в отворі, з якого ринув прозорий сік, показалася людина в скафандрі, вимащена соком і зеленою масою. Людина вивалилася назовні на молоду травичку і витягнула за собою ще одну людину, позбавлену свідомості, непритомну й посинілу від задухи. Лише тоді глядачі відчули лихе і побігли до нас.

У мене ще вистачило сил відкинути забороло і зажадати, щоб Теодорові дістали лікаря, тому що мені образливо було б усвідомлювати, що після такої захопливої мандрівки по жилах ріпи він помре. Мене зрозуміли і Теодора відкачали.

Кажуть, коли він прийшов до тями — я цього не бачив, тому що умудрився отямитися пізніше, — він насамперед запитав: «Як мої лялечки?» Всі навколо вирішили, що він з’їхав з глузду, але Теодор відшукав руками застібку на грудях, відкрив кишеню, і звідти один за одним, розпрямляючи крильця, вилетіли п’ять метеликів-райдужниць, які тепер, коли на них пішла на Землі мода, відомі під назвою полянок, і названі вони за ім’ям Теодора Поляновського, відданого науці ентомолога. А моє ім’я так в энтомології нічим і не прославилося.

Зрозуміло, Люцині я цю історію викладав удесятеро коротше, інакше вона не дослухала б і визнала мене занудою і заздрісником. Втім, стислість мене не врятувала.

— А він справжній чоловік, — сказала вона задумливо.

Вона дивилася крізь мене, крізь час і крізь мільярди кілометрів — туди, де незламний Теодор пробирався крізь солодку ріпу.

— Схаменися, що ти кажеш! — обурився я. — Полянку тобі привіз я. І Теодора з шахти теж витягнув я.

— Ти… ти… усюди ти, — в голосі Люції звучала нудьга. — Я б хотіла з ним познайомитися.

— Навіщо?

— Тобі не зрозуміти.

Ліпше б я привіз їй друзу смарагдів.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

Наступний розділ:

ХАТИНКА

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Баличов Кір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КАЗКА ПРО РІПУ“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи