Розділ «КАЗКА ПРО РІПУ»

Виявилось, я йду правильно. Я повідомив Родрігесу.

— Хуане, тут лежить розітнута поспішайка. Він тут проходив.

Поспішайка була страшненькою на вигляд, такі нам часто зустрічалися, ми до них звикли, з їх важких, виблискуючих жвал хлопці робили ножі та інші сувеніри. Я сам привіз якось Люцині такий ніж. Вона його тут-таки викинула, як дізналася, що це жвали якоїсь гусениці.

Зайти він далеко не міг. Я був у черевиках, які не дуже ковзали по липкій підлозі, я знав, куди йти, нарешті, я не шукав нічого, окрім Теодора, і не досліджував гусінь дорогою.

Йти ставало все важче. Із стелі падали краплі, кожна наповнила б склянку солодким соком, під ногами хлюпало. Стіни штреку прогиналися під натиском води. Ріпа гула, радіючи весні. І десь у цій липкій безодні бродив Теодор, причому з кожною хвилиною його порятунок ставав все більш проблематичним.

Назустріч мені повзли і бігли личинки, плоскотіли, манги, поспішайки, сунички — все ті жителі ріпи, що влітку не виходять назовні, відсиджуються всередині, на безкоштовному харчі. Біженці йшли суцільним потоком, прагнучи відійти якнайдалі від центрального стовбура. Вони-бо вже знали, коли їм слід тікати. Я розсовував їх черевиками. Велика чорно-оранжева леопардова манга підвела голову і здивовано подивилася мені услід, подумавши, певно: от дурень, куди йде? Звідти наш брат підземний житель живим не повертається.

Я розраховував відшукати Теодора в порожнині, але знайшов там лише сліди його недавнього перебування. Одній зі стін він завдав декілька порізів ножем, немов щось виколупував з неї. Потім він, певно, просунувся до діри. Ось цього робити було не слід. Я відразу повідомив про це Родрігесу:

— Справа кепська, він вирушив далі.

— Ого, — сказав Родрігес і замовк.

Я розумів, чому він мовчить. Обов’язок начальника наказував йому тут-таки викликати мене назад. Але і цього він зробити не міг — це означало погубити Теодора.

Діра вела в одну з живильних судин ріпи. Це були вертикальні тунелі, якими й надходила вода до паростка. Мені доводилося туди лазити в хороший, сухий період, і то ці колодязі, в яких завжди сиро і жарко, не викликали бажання до них повертатися. Ми ретельно наносили їх на план шахти, щоб не вийти до них штреком. Внизу, в глибині, погойдувалася вода. Тут терпляче чекали свого часу виповзти на світло мільйони всіляких потвор. Вони роїлися у чорній воді в такій кількості, що вода здавалася живою. І це було в сухий час. Що там коїться зараз, мені й думати не хотілося. Але Родрігес мовчав, а це означало, що мені все-таки доведеться туди йти.

— Вирішуй сам, — сказав він. — Скафандр у тебе надійний.

«Ну й негідник», — подумав я про свого начальника. Це в мені бушувало боягузство. І нічого я з ним вдіяти не міг. Тільки я був упевнений, що Люцині про це нічого не розповім.

І я пішов до діри.

Я всунув голову всередину. Врахуйте, що я був у скафандрі, рятувальному скафандрі, якому майже нічого не страшно. Теодор же вирушив у цю подорож у простому комбінезоні. Вода підійшла вже до самого краю отвору. До неї залишалося метрів десять, не більше. Стовбур, метрів шість в поперечнику, був заповнений такою кількістю живності, що мені закортіло зажмуритися. Ці тварюки кишіли у воді, покривали в декілька шарів стіну, копошилися, святкували своє швидке звільнення. Тут усе було живе, повзуче, румигаюче, а на тому боці стовбура, метрів на п’ять нижче від отвору, притиснувшись до стіни, висів на льодорубі вкритий комахами мій Теодор.

— Ви живі? — здивувався я, освітивши дивака ліхтарем.

— А, це ви, — відповів він буденно. — Я скоро впаду. Ви не могли б мені допомогти?

Допомогти? Допомогти йому було неможливо, про що я повідомив Родрігесу, після чого загнав перший гак у щільну тканину ріпи і виліз у стовбур. Мене відразу ж обліпили його мешканці, хоча, на щастя, прийняли за свого і ворожості не проявляли, але поступатися мені сидячими місцями на стінках тунелю не мали наміру.

— Тримайтеся! — крикнув я Теодорові, і тут-таки мені довелося опустити забороло шолома, тому що якась грайлива суничка вирішила зі мною подружитися і пожити трішки у мене на щоці.

Потім пам’ятаю, як, розштовхуючи «глядачів», я загнав ще один гак. На третьому я кинув погляд униз і побачив, що вода підібралася вже до ніг Теодора. Йому, хоч він і був самовідданим дослідником, стало не по собі. Води ж бо як такої видно не було, це був компот із живності. Теодор спробував підтягти ноги, гримнувся і відразу ж зник у цьому місиві.