Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

— Я зараз не про це думаю, — сказав Павлиш.

— «Я раптом згадала про кошеня. Зовсім забула. А сьогодні згадала. Вони кошеня звідкись дістали. Із Землі, звичайно. Воно пищало і нявкало. Це було в перші дні. Пищало воно в сусідній комірці, і дурники всі туди бігали, ніяк не могли здогадатися, що йому молоко потрібне. Я тоді зовсім боязка була, і вони мене привели до нього, до кошеняти, думали, що я зможу допомогти. Але я ж не могла пояснити їм, що таке молоко. А певно, в їх штучній їжі чогось не вистачало. Я з кошеням вовтузилася три дні. Кашу водою розбавляла, в цій турботі забувала навіть про своє горе. Але кошеня здохло. Вочевидь, людина куди витриваліша від звіра, хоч і кажуть, що у кішки вісім життів. Я ж бо живу. Напевно, кошеня теж у них у музеї лежить. Тепер я б знайшла, чим його годувати. Я знаю хід до їх лабораторії. І дурники до мене по-іншому ставляться. Звикли. А дракон геть поганий. Певно, скоро помре. Я у нього вчора просиділа довго, знову промила рани. А він зовсім ослаб. Я з ним зробила відкриття. Виявляється, дракон може якимсь чином впливати на мої думки. Не те щоб я розуміла його, але, коли йому боляче, я це відчуваю. Я знаю, що він радий моєму приходові. І я жалкую тепер, що раніше не звертала на нього уваги — боялася. Адже, можливо, він такий самий, як я. Теж бранець. Тільки ще нещасніший. Його всі ці роки тримали в клітці. Може, цей дракон — медсестра в лікарні на якійсь дуже далекій планеті. І так само приїхала ця дракониха відвідати свою дочку. І попалася в наш зоопарк. І прожила в ньому багато років у клітці. І все хотіла втлумачити дурникам, що вона не дурніша за них. Так і помре, не втлумачивши. Я, значить, спочатку посміхнулася, а потім розплакалася. Ось і сиджу, реву, а мені йти пора, чекають.

І все-таки, якщо я думаю про дракона, то гадаю, що моя доля краща. Я хоч користуюся деякою свободою. І користувалася нею з самого початку. Відтоді, як померло кошеня. Я багато думала, чому так вийшло, що всі решта бранці — скільки їх тут є (за перегородками на решті поверхів повітря інше — туди мені не пройти, і там теж, напевно, є бранці) — сидять замкнені. Лише я досить вільно розгулюю по поверхах. Чомусь вони вирішили, що я для них безпечна. Можливо, їх господарі на мене схожі. Довірили мені кошеня. Пустили в город і показали, де насіння. У лабораторію мені можна ходити. Навіть слухаються мене дурники. Той, хто ці листки читатиме, напевно, здивується, що за дурники? Це я залізних черепах так називаю. Як дізналася, що вони машинки, що вони простих речей не розуміють, тойстала їх кликати дурниками. Для себе. Але все одно, якщо задуматися, життя моє ненабагато краще від тих, хто в клітках. І в камерах. Просто моя в’язниця обширніша, аніж у них. От і все. Я ж намагалася через дурників пояснити Машині, начальникові, що це чистий злочин — хапати живу людину і тримати її так. Я хотіла їм пояснити, що краще їм зв’язатися з нами, із Землею. Але потім я переконалася, що, окрім машин, тут нікого немає. А машинам даний наказ — літайте Всесвітом, збирайте, що стрінеться на шляху, потім доповісте. Тільки дужевже довгий зворотний шлях. Я ще сподіваюся, що доживу, а доживши, зустрінуся з ними і все їм викладу. А може, вони і не знають, що десь, окрім їх планети, є розумні люди?»

Коли Павлиш закінчив читати цей аркуш, Даг сказав:

— Загалом, вона міркувала досить логічно.

— Звичайно, це був дослідницький автомат, — сказав Павлиш. — Але є тут одна загадка. І Надія її вловила.

— Загадка? — запитав Сато.

— Мені здається дивним, — сказав Павлиш, — що такий величезний корабель, посланий у далекий пошук, не має ніякого зв’язку з базою, з планетою. Певно, летить він багато років. І за цей час інформація застаріває.

— Я не згоден, — сказав Даг. — Уяви, що таких кораблів декілька. Кожному виділений сектор Галактики. І нехай вони летять багато років. Неважливо. Адже органічне життя вони виявлять дай бог на одному світі з тисячі. Ось вони звозять інформацію. Що таке сто років для цивілізації, яка може розсилати розвідників? А потім уже вони на дозвіллі розглянуть трофеї і вирішать, куди посилати експедицію.

— І вони хапають все, що трапиться? — запитав Сато, не приховуючи неприязні до господарів корабля.

— А які критерії можуть бути у автоматів, щоб визначити, чи розумна істота їм трапилася?

— Ну, Надія, наприклад, була одягнена. Вони бачили наші міста.

— Непереконливо, — сказав Павлиш. — І де гарантія, що в світі ікс розумні істоти не ходять голими і не одягають в шати своїх домашніх тварин.

— І шанси на те, що вони виловлять саме розумну істоту, такі малі, — додав Даг, — що ними вони, напевно, просто нехтують. У будь-якому випадку вони прагнуть зберегти живцем усі свої трофеї.

— Розмова порожня, — підсумував Павлиш, піднімаючи наступний аркуш. — Ми поки нічого не знаємо про тих, хто послав корабель. І не знаємо, що вони думали при цьому. У відомій нам частині Галактики нічого подібного немає. Значить, вони здалеку. Ми знаємо тільки, що вони були у нас, але з якоїсь причини не повернулися додому.

— Може, це і на краще, — сказав Даг.

Решта промовчали.

«Колись потім, буде час, напишу про мої перші роки у в’язниці.

Зараз багато що вже здається туманним, далеким — і жах мій, і відчай, і те, як я шукала вихід звідси, думала навіть, що заберуся до них у центр і поламаю всі їх машини. Нехай ми розіб’ємося. Це у той час я так думала, коли боялася, що вони знову прилетять до нас на Землю і накоять чогось поганого. Але я зрозуміла, що з їх кораблем мені не впоратися. Напевно, тут сто інженерів не зрозуміють, що до чого. А зараз мені час повернутися до тих подій, які відбулися вже не так давно, місяці, тижні тому, вже після того, як я роздобула папір і почала писати щоденник. Нові бранці, яких підібрали останнього разу, потрапили на мій поверх, напевно, тому, що у нас з ними однакове повітря. Їх потримали спочатку в карантині, на іншому поверсі, а потім відправили до камер недалеко від моїх володінь. Мене опанувала надія, що раптом це теж люди або хтось хоча б схожий. Але коли я їх побачила — підглянула, як дурники завозили в камеру їжу, зрозуміла, що знову для мене суцільне розчарування. Я якось бачила в Ярославлі, у магазині, продавали трепангів. Я тоді подумала: буває ж гидота, і як тільки люди їдять? Інші покупці в магазині так само реагували. Новенькі тварини виявилися схожими на таких трепангів. Було їх у камері двоє, зросточком вони з собаку, слизькі і огидного вигляду. Я засмутилася і пішла до себе. Навіть записувати нічого в щоденник про них не стала. Наступного дняусе розповіла моїй драконисі, але вона, звичайно, нічого не зрозуміла. Якби я не чекала чогось, легко було б перенести таке розчарування. Цих трепангів з камер не випускали. Я скоро вже зрозуміла, що їх усього п’ятеро — двоє в камері, а троє у клітці, за залізними дверима. Їхнійхарч я теж незабаром побачила, тому що дурники мій город потіснили, розводили в баліях якусь цвіль, немов жива, вона ворушиться, і сморід від неї неприємний. І цю цвіль тягали трепангам.

…Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді?»