Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

«Я знаю дорогу на нижній поверх. Там є шлях з городу, і дурники за ним не стежать. Мені дуже захотілося подивитися на новачків. Бо всі мої сусіди нерозумні. До дракона в клітку я навчилася заходити. Раніше боялася. Але якось подивилася, чим його годують дурники, і це все були трави з городу. Тоді я і подумала, що він мене не з’їсть. Може, я б довго до нього не заходила, але якось йшла мимо і побачила, що він хворий. Дурники метушилися, підкладали йому їжу, міряли щось, торкалися. А він лежав на боці і важко дихав. Тоді я підійшла до самих ґрат і придивилася. Адже я медик, і мій обов’язок полегшувати страждання. Дурникам я допомогти не змогла б — вони залізні. А дракона оглянула, хоч і через ґрати. У нього була рана — напевно, хотів вибратися, побився об ґрати. Сили в ньому багато — розумом бог зобидив. Я тут стала відчайдушна — життя не дороге. Гадаю: він до мене звик. Адже він ще раніше від мене сюди потрапив — вже тисячу разів бачив. Я дурникам сказала, щоб вони не заважали, а принесли води, теплої. Я, звичайно, ризикувала. Ані аналізу йому не зробити, нічого. Але рани загноїлися, і я їх промила, перев’язала як могла. Дракон не опирався. Навіть повертався, щоб мені було зручніше».

Наступний аркуш, певно, потрапив сюди знизу пачки і не був пов’язаний за змістом з попередніми.

«Сьогодні сіла писати, а руки не слухаються. Птах вирвався назовні. Дурники бігали за ним по коридорах, ловили сіткою. Я теж хотіла спіймати його, боялася, що розіб’ється. Але дарма старалася. Птах вилетів у великий зал, ударився з льоту об трубу і впав. Я потім, коли дурники тягнули його до свого музею, підібрала перо, довге, тонке, схоже на ковилу. Я і жаліла птаха, і заздрила йому. Ось знайшов усе-таки в собі силу загинути, якщо вже не можна вирватися на свободу. Ще рік тому такий приклад міг би на мене справити вирішальний вплив. Але тепер я зайнята. Я не можу себе витратити намарно. Нехай моя мета нереальна, але все-таки вона є. І ось, така засмучена і задумлива, я пішла за дурниками, і вони забули зачинити за собою двері в музей. Туди я не потрапила — там повітря немає, — але зазирнула крізь скляну стінку. І побачила слоїки, куби, посудини, в яких дурники зберігають тих, хто не витримав шляху: у формаліні чи у чомусь схожому. Як виродки у Кунсткамері в Ленінграді. І я зрозуміла, що мине ще декілька років, і мене, мертву, не спалять і не поховають, а помістять в скляний слоїк на любування дурникам чи їх господарям. І стало гірко. Я Балеві про це розповіла. Він тільки щулився і дав мені зрозуміти: того ж боїться. Сиджу над папером, а уявляю себе в скляному слоїку, заспиртовану».

Потім, вже через кілька днів, Павлиш відшукав музей. Космічний холод заморозив рідину, в якій зберігалися експонати. Павлиш поволі йшов від посудини до посудини, вдивляючись у лід більших посудин. Боявся знайти тіло Надії. А у вухах перебивали один одного нетерпляче Даг і Сато: «Ну як?» Павлиш поділяв страх Надії. Краще що завгодно, аніж слоїк з формаліном. Щоправда, він відшукав слоїк з птахом — веселковим ефемерним створінням з довгим хвостом і великоокою, без дзьоба головою. І ще знайшов слоїк, у якому був Баль. Про це розказано в наступних аркушах.

«Я все збиваюся у своїй розповіді, оскільки те, що відбувається сьогодні важливіше, ніж минулі роки. Ось і не можу ніяк описати мою пригоду по порядку.

Отямилась я в комірці. Там горіло світло, неяскраве і неживе. Це не та кімната, де я живу зараз. У комірці тепер звалені викопні черепашки, які дурники притягнули з рік тому. За чотири з гаком роки ми разів шістнадцять зупинялися, і щоразу починалася метушня, і сюди тягнули всілякі речі, а то й живих істот. Так от, у комірці, окрім мене, опинився посуд, який я мила і який мені потім дуже придався, гілки сосни, трава, каміння, різні комахи. Я лише потім зрозуміла, що вони хотіли дізнатися, чим мене годувати. А тоді я подумала, що весь цей набір випадковий. Я їсти нічого не стала: не до того було. Сіла, постукала по стінці — стінка тверда, і навколо постійно чується дзижчання, немов працюють машини на пароплаві. І крім того, я відчула велику легкість. Тут взагалі все легше, ніж на Землі. Я читала колись, що на Місяці сила тяжіння теж менша, і якщо колись люди полетять до зірок, як учив Ціолковський, то вони зовсім нічого не важитимуть. Ось ця маленька сила тяжіння і допомогла мені скоро зрозуміти, що я вже не на Землі, що мене викрали, вивезли, мов кавказького бранця, і ніяк не можуть довезти до місця. Я дуже сподіваюся, що люди, наші, із Землі, коли-небудь теж навчаться літати в космічний простір. Але боюся, що трапиться це ще не скоро».

Павлиш прочитав ці рядки вголос. Даг сказав:

— А всього ж рік не дожила до першого супутника.

І Сато поправив його:

— Вона була жива, коли літав Гагарін.

— Можливо. Але їй від того не легше.

— Якби знала, їй було б легше, — сказав Павлиш.

— Не впевнений, — сказав Даг. — Вона б тоді чекала, що її звільнять. А не дочекалася б.

— Не в цьому річ, — сказав Павлиш. — Їй важливо було знати, що ми теж можемо.

Далі він читав уголос, поки не втомився.

— «Вони мені принесли поїсти і стояли в дверях, дивилися, буду їсти чи ні. Я спробувала — дивна каша, ледь солонувата, нудна пожива. Але тоді я була голодна і неначе оглушена. Я все дивилася на дурників, які стояли в дверях, мов черепахи, і просила, щоб вони покликали їх начальника. Я не знала тоді, що їх начальник — Машина — на всю стіну дальнього залу. А що за справжні господарі, які вони з себе, досі не знаю, відрядили цей корабель в дорогу з самими залізними автоматами. Потім я думала, як вони здогадалися, яка їжа мені не пошкодить. І сушила собі голову, поки не потрапила в їх лабораторію і не здогадалася, що вони узяли у мене, поки я була без свідомості, кров і провели повне дослідження організму. І зрозуміли, чого і в яких пропорціях мені потрібно, щоб не померти з голоду. А що таке смачно, вони не знають. Я на дурників давно не серджуся. Вони, як солдати, виконують наказ. Тільки солдати все-таки думають. Вони не можуть. Я всі перші дні проплакала, просилася на волю і ніяк не могла зрозуміти, що до волі мені летіти й летіти. І ніколи не долетіти.

…У мене раптом з’явився неспокій. Це, напевно, через те, що я тепер не сама. Таке складається враження, що скоро стануться зміни. Не знаю вже, чи на краще. Тільки на гірше змінюватися нікуди. Сьогодні снилася мені Олечка, і я уві сні дивувалася, чому вона не росте, чому бігає така маленька. Адже їй пора б і вирости. А вона тільки сміялася. Я, коли прокинулася, дуже стривожилася. Чи не означає це, що Олечки вже немає на світі? Раніше я ніколи не вірила передчуттям. Навіть на фронті. Надивилася на оманливі передчуття. А зараз ось цілий день не могла собі місця знайти. Я потім подумала ще ось про що: а звідки я вирішила, що вірно рахую дні? Адже я подряпинку роблю, коли встаю вранці? А якщо не вранці? Може, я тепер частіше сплю. Або рідше. Адже не вгадаєш. Тут завжди однаково. І я подумала, що, може, минуло не чотири роки, а лише два. Або один. А може, і навпаки — п’ять, шість, сім років? Скільки ж років зараз Олі? А мені скільки? Може, я вже стара? Я так перехвилювалася, що побігла до дзеркал. Це, звичайно, не дзеркала. Вони ледь опуклі, круглі, схожі на екрани телевізорів. Іноді по них пробігають зелені і сині зигзаги. Інших дзеркал у мене немає. Я довго вдивлялася в екрани. Навіть дурники, які там чергували, почали сигналити мені — що потрібно? Я лише відмахнулася. Минули ті часи, коли я їх кликала катами, мучителями, фашистами. Тепер я їх не боюся. Я боюся тільки Машини. Начальника. Я довго видивлялася в дзеркала, переходила від одного до іншого, шукала те, що найсвітліше. І нічого вирішити не змогла. Начебто це я — і ніс такий самий, очі провалилися, і обличчя здається синішим. Але це, найпевніше, від самого дзеркала. Мішки, щоправда, під очима. І я повернулася до кімнати».

— Це украй цікаво, — сказав Даг. — Ти як, Павлишу, думаєш?

— Що?

— Про цю проблему. Ізолюй людину на декілька років так, щоб вона не знала про хід часу поза її приміщенням. Чи зміниться біологічний цикл?