Розділ «ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ»

— Дуже рідко. Ми хочеш не хочеш дисципліновані. Але, з іншого боку, ми знаємо, що у разі крайньої необхідності можемо управляти часом. Так було і з нашим хворим. Рада планети ухвалила рішення врятувати гостя. Ми знали — жити йому два, від сили три дні. Вашому кораблю летіти до нас сорок днів. Пам’ятаєте, я попросив сестру засунути фіранки?

— Так.

— Для того, щоб вас не бентежило мигтіння дня і ночі.

— Таж цей захід дуже болючий для планети!

— Ми свідомо пішли на деякі труднощі. Більше того, як зараз з’ясувалося, «Колібрі» прийшов на п’ять годин раніше, аніж ми припускали. Отже, багато жителів міста самі підводили вперед ручні годинники й будильники.

…Через три дні ми приїхали на космодром. Лікар відлітав з нами на Землю. Я ще був слабкий і спирався на ціпок. Легкий сніжок сипався із срібних хмар і каламутив їх гладку поверхню. Вперше я побачив власне відображення. Якщо задерти голову, то маленький чоловічок з паличкою теж задре голову і зустрінеться з тобою поглядом.

Проводи затягнулися, і я, стомившись, узявся рукою за круглу палицю, пригвинчену до стіни космовокзалу. Так стояти було зручніше. Бродський виголошував досить довгу промову, в якій дякував жителям планети.

— Пора, — сказав капітан «Колібрі», що стояв поряд зі мною. — Через п’ятнадцять хвилин старт.

Я обіймаюся і розкланююся з друзями…

І тут удалині зародився невиразний, зловісний гул, немов хтось заграв на величезному контрабасі. Гул розростався, дробився на окремі звуки і наближався до нас.

Люди навколо нас переривали розмови, роззиралися. Почувся схвильований жіночий голос:

— Крихітко, де ти? Біжи до мене.

Мені здалося, що на виднокраї, біля далеких гір, піднімається стіна туману.

— Що таке? — схвилювався лікар. — Що трапилося?

Проводжаючі, вочевидь, розібравшись, у чому справа, кинулися до сховища космовокзалу. Лікар по-пташиному покрутив головою і уп’явся поглядом у мене.

— Зараз же заберіть руку! — крикнув він. — Що ви накоїли!..

Я відсмикував руку і, озирнувшись, поглянув на круглий предмет, за який я тримався. Виявилось, найзвичайнісінький ртутний термометр.

— Це не годинник, — ніяково пожартував я, — це термометр.

— Власне! — закричав лікар, схопивши мене за руку і тягнучи до дверей космопорту. — Ви забули про причинно-наслідкові зв’язки.

Бродський важко гупав позаду, озираючись через плече на близьку вже стіну туману.