Розділ «ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ»

— Я вам усе зараз поясню, — сказав лікар. — Але, здається, приїхав ваш помічник…

Через шість годин я лежав на найзвичайнісінькому ліжку, без обладунків, без шин, без розтяжок. Нова шкіра трохи зуділа, і я був ще такий слабкий, що насилу піднімав руку. Але мені хотілося курити; і я навіть посперечався, хоч і досить мляво, з Бродським, який заборонив мені курити до наступного дня.

— Давайте-но все-таки розплутаємося з цією штукою, — сказав Бродський, схилившись над моєю історією хвороби. — Скільки ж ми летіли і скільки ж наш хворий пролежав у вас?

Бродський дістав з кишені велику люльку і почав її розкурювати.

— Тоді ви самі не куріть, — сказав я. — Інакше відберу люльку. Заради однієї затяжки я ладен зараз на злочин.

— Хворий, — строго сказав Бродський. — Що дозволено Юпітеру, те не дозволено кому?

— Волові, хворим, космонавтам у скафандрах, — відповів я. — У мене вища освіта.

Мій лікар слухав нашу розмову, розчулено схиливши голову до плеча. У нього був погляд дідуся, онук якого проковтнув виделку, але в останню мить умудрився за допомогою заїжджого медика повернути її до їдальні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — нарешті сказав лікар. — Вся річ у тім, що наша планета — вельми безглуздий галактичний утвір. Більшу частину року вона цілком закрита сріблястими хмарами, які повністю відрізують нас від зовнішнього світу.

— Але ж ми ж прилетіли сюди…

— Корабель може пробити шар хмар, але цим зазвичай ніхто не хоче займатися. І ось чому: хмари якимось чином порушують причинно-наслідковий зв’язок на поверхні планети. Ви пам’ятаєте, як кілька днів тому в місті розвиднілось дещо пізніше, ніж зазвичай?

— Так, пам’ятаю, — сказав я. — Я вирішив спочатку, що надто рано прокинувся.

— Ні, це запізнився світанок. Один закоханий молодик не хотів розлучатися зі своєю коханою. І що ж він зробив? Він виліз на башту, на якій стоїть головний міський годинник, і прив’язав гирю до великої стрілки. Годинник уповільнив хід. У будь-якому іншому місці Галактики від такого вчинку нічогісінько б не трапилося. Ну, можливо, хтось і запізнився б на роботу. І все. А на нашій планеті в період «срібних хмар» сповільнився хід часу. Світанок настав пізніше, ніж зазвичай.

Лікар вдосталь насолодився нашим подивом і продовжував:

— Біда ще й у тому, що в одному місті годинник може йти вперед, а в іншому відставати. І світанок настає в різних місцях по-різному. Чого тільки ми не робили! Забороняли користуватися особистими годинниками — адже час залежить навіть від них, ввели обов’язкову почасову звірку всіх годинників планети… Але потім від усіх заходів такого роду відмовилися. Просто-напросто кожен житель планети має годинника. І раз на планеті живе сто двадцять мільйонів людей, то середній час, який показують сто двадцять мільйонів годинників, правильний. Одні поспішають, інші відстають, треті йдуть як слід. Зрозуміло?

— Значить, — запитав я, — якщо ви зараз підведете свій годинник вперед, то і час прискорить свій хід?

— Ну, на таку малу частку, що ніхто не помітить. А якщо похибка стає великою, достатньо трохи зрушити стрілки головних курантів — і все прийде на свої місця.

— А ваш закоханий про це знав? — запитав Бродський.

— На жаль, так. Про це знають усі.

— І часто трапляються казуси?