Розділ «ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ»

— Через п’ять хвилин. Навіть раніше.

Крізь товсті шибки вікон долинув багатоголосий рев сирен.

— Через п’ять хвилин. Ви вже знаєте? — сказав незнайомий лікар, зазираючи до палати.

— Засуньте фіранки, — наказав лікар сестрі.

Сестра підійшла до вікна, і я востаннє побачив срібну підкладку хмар. Я хотів попросити, щоб вони не засували фіранки, пояснити їм, що хмари потрібні мені, але невблаганна нудота підкотила до горла, і я, не встигнувши учепитися за муркотіння лікарського голосу, понісся по хвилях, задихаючись в піні прибою.

— …Так, — сказав хтось по-російськи. — Ну і становисько!

Я не знав, до якого з уривчатих видінь відноситься цей голос. Він не давав піти назад у забуття і продовжував гудіти, глибокий і гучний. З голосом був пов’язаний зростаючий у мені біль.

— Додай ще два кубики, — наказував голос. — Чіпати його поки не будемо. Глібе, пережени сюди третій комплект. Зараз він прокинеться.

Я вирішив послухатися і прокинувся. Наді мною висіли чорна широка борода, довгі пухнасті вуса і брови, такі ж пишні, як і вуса. З маси волосся виглядали маленькі блакитні очі.

— Ось і прокинувся, — сказав бородатий чоловік. — Більше заснути ми тобі не дамо. Бо ще звикнеш…

— Ви…

— Доктор Бродський з «Колібрі».

Бродський відвернувся від мене і випростався. Він здавався високим, вищим від усіх у кімнаті.

— Колего, — перейшов він на космолінгву. — Дозвольте мені ще разок зазирнути в історію хвороби.

Мій лікар дістав оберемок білих котушок із стрічками записів.

— Так, — бурмотів Бродський. — День одинадцятий… день чотирнадцятий… А де продовження?

— Це все.

— Ні, ви мене не зрозуміли. Я хотів запитати, де друга половина місяця? Адже ж не чотирнадцять днів він хворіє.

— Чотирнадцять, — сказав лікар, і в голосі його пролунали дзвінкі нотки сміху.

— Сорок три дні тому ми стартували з бази, — тим часом гудів Бродський. — Ми заощадили в дорозі три доби, тому що більше заощадити не могли…