Розділ «КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА»

Я почув, як скриплять сходинки під ногами Валентини. Мені нікуди було подіти руки. Я узяв обруч. Валентина підійшла ближче, і я відсунувся на крок.

— Що це у тебе? — запитала вона.

«А що, як Раїса почує? — подумав я. — не можна ж говорити при Раїсі». Це був чудовий привід, щоб потягнути з розмовою, але, як на зло, Раїса промайнула перед терасою і попрямувала до хвіртки. Вона напевно поспішала поквапити лахмітника. Відступати було нікуди.

— Що це? — повторила Валентина.

— Корона цариці Тамари, — сказав я. — Або царя Соломона. Все одно.

І я одяг обруч на себе, а мій язик уже почав вимовляти підготовані й ретельно відрепетирувані за ранок слова:

— Валю, у мене є до тебе серйозна справа…

І цю мить я замовк. Я не чув, що відповіла Валентина, тому що мене не стало. Це було дивне миттєве відчуття зникнення. У мене збереглися відчуття, в мені були образи і думки, але це все не мало до мене жодного стосунку. Описати це неможливо, і я присягаюся, що нічого подібного не відчував ніхто з людей. За винятком, певно, Козаріна.

Я аналізував ці свої незвичайні відчуття потім. У мозку людини мільярди нервових клітин, у кожної свої справи і свої завдання. І напевно, серед них є скількись таких, що нічого не роблять, але чекають свого моменту, в який мозку доводиться стикатися з настільки новими відчуттями, що звичайним робочим клітинам з цим не впоратися. І вони, мов детективи, кидаються на виручку, хапаючи і відкидаючи різні можливості, перебираючи варіанти, поки не знайдуть той єдиний, вірний вихід, який можна повідомити решті клітин. Якщо не так, то чому ж після перших митей паніки мій мозок дізнався, що зі мною трапилося?

Я побачив, дізнався, почув — називайте як хочете, — що коїться в голові у Валентини. Якщо ви думаєте, що я прочитав її думки, це буде невірно. Думок я не читав. Просто я опинився всередині Валі, і те, що в описі займає чимало рядків, стало моїм надбанням миттєво…

Був страх, тому що Микола, який з вечора нервував, місця собі не знаходив, нарешті зважився на щось жахливе, що потім уже не виправиш. І його слова про серйозну розмову, і те, як тремтять його руки, коли він натягує на себе цей обруч… Він скаже, він обов’язково повинен сказати, що так більше жити не можна, що він піде. І він, звичайно, по-своєму має рацію, тому що із самого початку було зрозуміло, що він буде нещасливий. Адже він, мов хлопчисько, не може дивитися в майбутнє. І тоді не зміг, вірніше, не захотів. Коли трапилася та розмова з батьком і зрозуміло стало, що батьки не схвалюють, ось тоді потрібно було піти від нього, виїхати, завербуватися кудись на будівництво. І не було б труднощів, таких страшних труднощів для Колі. Як лише він тягнув усі ці місяці! Адже ще і вчився — схуд і пошарпався. Як вона посміла навісити на шию коханій людині такий вантаж — себе і Коську. Ой, якби він трохи ще почекав, адже восени Коську влаштували б у ясла на п’ятиденку і вона пішла б працювати. Але пізно. Тому що Колине кохання померло, та й не зараз померло, а ще навесні або взимку. Ось руки, звичайні руки, навіть не дуже сильні, а можна дивитися годинами на них, знати на долоні кожну зморщечку і мріяти про те, щоб нагнутися до них і покласти голову. І не можна, тому що вона така винна перед ним: не вистачило сили відмовитися від щастя. А все життя тоді складалося з маленьких і великих чудес. Було дивом йти з ним у кіно і знати, що в буфеті він купить іриски «Забаву» і даватиме їй по штучці, і кожного разу його рука затримуватиметься на її долоні. Було дивом бігти в сусідню кімнату гуртожитку і за великі послуги в майбутньому випрошувати чорне плаття у Свєтки, тому що Коля купив квитки на французького співака, і потім сидіти в черзі у перукарні і дивитися на годинник, а часу залишається всього нічого і можна запізнитися, хоча Коля нічого не скаже. І було головне диво, про яке навіть не можна розповісти нікому в гуртожитку, інакше воно розтане. Ну чому вона не зуміла вчасно врятувати Колю від себе самої? Адже він гордий, він не відмовився б сам від свого слова. А вона жінка. А жінка завжди старша від чоловіка, якщо і чоловікові й жінці немає двадцяти років. Його старі не злюбили її. Якби вона була інша — студентка, москвичка, може, все було б інакше. Йому і потрібна інша. Як безглуздо згадувати тепер, що вона намагалася сподобатися батькові і мила вікна, коли її не просили про це, і все було невлад і лише дратувало! І вона бачила, що дратує, але нічого не могла з собою поробити… А потім у Колі пропало все. Висохло, мов струмок у посуху. Залишився борг. Коля сумлінний. Йому б давно піти. Він буде Косьці допомагати, він добрий. Як вона втомилася за це літо! Не лише фізично, це не головне. Втомилася тримати себе завжди в руках, не зриватися, не напрошуватися на любов, яку не можуть дати. Як він образився вчора, коли вона сказала, що треба купити черевики, а плащ почекає! Не слід було так казати, але вирвалося. Їй і справді не потрібен плащ, коли є старий. Коля має бути добре, гарно вдягнений. Адже він буває в гостях, у друзів, заходить до своїх батьків. І ніхто не повинен знати, що йому важко з грошима, що дача зжерла все на два місяці наперед. Гаразд ще, вдалося умовити тітку, щоб Коля не дізнався, скільки вона коштує насправді. А сто забраклих карбованців вона нашкребла. Коля поки не помітив, що вона продала чоботи і зелену кофту. Це дурниці. Їй нема перед ким красуватися. Ще дуже страшно завжди, що Коля може подумати, ніби вона йому докоряє за малий заробіток. Він так може подумати з гордості. Ну то й що, якщо у нього немає ще фаху? Адже скоро вона піде працювати, а там і інститут він закінчить, це все такі дурниці, хоча пізно про це думати. Він так багато працює і займається. Адже вона знає, що ні з ким він не п’є і майже всіх друзів розгубив. І вчора сидів займався до опівночі. А у неї так зуб болів, хоч помри, а аспірин на терасі. Вона поткнулася було туди, та злякалася завадити. Він був роздратований, втомлений, краще потерпіти. Напевно, раніше вона б так не подумала — дурниці які: увійди і візьми пігулку, але вже давно вона неначе висить над прірвою, і слабнуть руки, а внизу річка. Зуб болів, вона ходила по кімнаті навшпиньки, на Костика дивилася, на маленького Колю, і все їй хотілося, щоб Коля увійшов і поклав їй руки на плечі. Хоча вона знала, що не увійде. Вона намагалася в’язати. Вона ненавиділа це в’язання, але треба ж якось заробляти, допомагати Колі. Раїса влаштувала своїй знайомій сукню. Раїса така корислива, що напевно з двадцяти карбованців за в’язання п’ятірку собі за труди привласнила. Але з нею все просто. Вона погана людина, але хорошою не прикидається. З нею навпростець можна. Коли просила комірчину розібрати, довелося їй прямо сказати, що не в подарунок. Домовилися, що можна буде полуницею і іншими ягодами з її городу безкоштовно користуватися. Для Костика, певна річ. І дуже ніяково було йти до Колі. Вона під ранок вставала, поцілувала його в щоку, а він уві сні спохмурнів. Він увесь вже проти неї настроєний, все тіло його обурюється. І про це вона теж прагнула трохи менше думати, тому що до останньої миті, поки Коля не сказав про серйозну розмову, вона сподівалася дотягнути до осені, неначе це рятівний рубіж, беріг, до якого треба допливти. Адже сама розуміла, що себе одурює. Черепки як не складай, чашка не вийде. А коли він у комірчині трудився, їй здалося, що його неприязнь до неї минула на якийсь час. І їй навіть співати захотілося. І знову себе одурювала. Може, узяти Костика і виїхати з ним, а потім надіслати листа: «Я тебе, любий, завжди любити буду, але не хочу бути тягарем». Бо не пропаде ж вона. А зараз уже пізно. Він сам її вижене. І матиме слушність. Бідний мій Колька, хлопчисько мій упертий. Що з ним?..

Я потім зрозумів, що все це продовжувалося мить, ну, від сили дві-три секунди, тому що Валя помітила, що я заточуюся, що я відключився, і кинулася до мене, а я впав, і обруч скотився на канапу.

Я отямився відразу ж, і очі Валентини були близько, вона так налякалася, що сказати вголос нічого не могла. У неї тремтіли губи. Це літературний вираз, і я раніше ніколи не бачив, щоб у людей насправді тремтіли губи. Голова у мене паморочилася, але я все-таки сів на підлозі, потім встав, спираючись об її руку. У неї тонка і сильна рука. І я тримав її за пальці і думав, що її пальці шорсткі від постійного прання.

— Нічого особливого, — сказав я. — Вже минуло. Слово честі.

— Ти перевтомився, посидь, будь ласка.

Від страху за мене вона втратила здатність володіти собою, вона ладна була залитися сльозами і притиснутися до мене. І хоча я не знав уже її думок і ніколи в житті не одягну більше цей обруч (завтра ж відвезу його до інституту), я продовжую читати їх. І я злякався, що вона заплаче, що вона зламається так от, відразу, а до цього припускатися не можна — на найближчі п’ятдесят років у мене чітке завдання: жодного разу не припуститися, щоб ця дурна дитина заревла. Нехай ревуть інші. І тоді мені спала на думку шкідна думка, це зі мною буває, якщо мені добре і в мене чудовий настрій. Я сказав, не відпускаючи її пальців:

— То я кажу, що в мене до тебе серйозна розмова.

Пальці, які жорсткими подушечками обережно торкалися до моєї долоні, відразу ослабли, стали млявими.

— Так, — сказала вона дитячим голосом.

— В четвер твоя тітка приїде?