Розділ «КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА»

— Я обіцяла Раїсі Павлівні, — сказала Валентина, — зробити одну річ. Ми їй багато чим зобов’язані… ну, загалом, ти розумієш…

Я нічого не розумів. Я зіщулився, мов собака перед ударом, але до чого тут Раїса?

— Ти знаєш, що їй важко нагинатися, а вона хоче здати комірчину. Якщо пробити в ній вікно, вона стане непоганою кімнатою.

— Ну і нехай здає, — відказав я автоматично. Це була якась чергова змова, але, поки я не розкушу її, краще не чинити опору. — Вона скоро і горище здасть. І порожню собачу будку.

— Раїса просила витягнути з комірчини старі професорські журнали і папери, потім там дві скрині і ще якийсь мотлох. Вона мені показувала.

Я міг би сказати, що повинен займатися. Я міг би навіть сказати, що маю право хоча б день на тиждень відпочити. Але я розгубився. Адже я готувався до іншої розмови.

— Як хочеш, — сказав я.

— Ну от і чудово.

У комірчині пахло котячим послідом. У маленьке віконце під стелею пробивався промінь сонця, і в ньому поважно плавали порошинки. Папери були зв’язані стосами, журнали купами підносилися в кутах і на ящиках.

Позаду постала Раїса і сказала, хоча ніхто не просив її:

— Все цінне я до інституту віддала. Приїжджали з інституту. Я віддала безоплатно.

Їй сподобалося останнє слово, і вона повторила:

— Безоплатно.

— За деякі книги в букіністичному вам непогано б заплатили, — сказав я.

Вона не уловила іронії і відразу погодилася, немов сама про це шкодувала:

— Тут була маса книг, і деякі з них старі, цінні. У професора була дивовижна бібліотека.

Валентина вдягла пластиковий фартух і косинку. Вона увійшла до комірчини першою, і промінь світла запалив її волосся. Ну чому у нас не вийшло? Чому хтось інший повинен милуватися її волоссям?

— Папір і журнали складайте у кухні, — нагадала Раїса.

Валентина не відповіла. Вочевидь, була інформована про це заздалегідь.

— Я вже домовилася з лахмітником. Він приїде за макулатурою на вантажівці, — повідомила Раїса.