Розділ «КОЛИ Б НЕ МИХАЙЛО…»

— У мене завжди була одна версія.

— Я нагадаю. Ви прийшли до нас і повідомили, що знайшли в лісі ці деталі. Як є. А потім заплуталися в своїй розповіді, і ми вам не повірили. Ви навіть не змогли назвати місце, в якому це трапилося. Потім на сцені з’явилася ваша дружина…

— Я не хотів залучати до цієї історії близьких мені людей.

— Сумнівно…

4. МАРИНА

— Ось цей ліс… Звичайно, я пам’ятаю. Тут Михайло почав вередувати, що піде дощ і нам треба поспішати назад. А ось звідти, від кущиків, я пішла сама. Ви гадаєте, що це була розумна машина? Уявляєте, який жах — я збиралася її покласти на буфет як прикрасу! І ще ця історія, коли Рая розлучилася з Михайлом, я неначе відчуваю свою провину — не віддала б я залізяку, усе б залишилося як і раніше. Ви не думайте, що я жалію Раю. Ні, їй давно слід було з ним розійтися — це не життя, а суцільна каторга. Але все-таки сім’я…

Тепер лівіше, ось по цій стежці. Я зазвичай ніколи не ходжу стежками, але того ранку я відразу побачила, що ми запізнилися і тут вже пройшли грибники, тому я спочатку заглибилася в ліс, кроків на двісті, а потім вже почала шукати. Тут я перший гриб знайшла, а скажіть, ви теж думаєте, що ця штука нам загрожувала? Ні? Я теж так не думаю, вона була така мила, красива. Але якщо вона машина, чому вона росла і живилася? Я знаю, мені Рая розповідала, як вона всю воду у квітів випила. Значить, Михайло вчинив убивство? Я читала один фантастичний роман, там якраз піднімається ця проблема, що у жодному випадку не можна стріляти в представників іноземних цивілізацій, навіть якщо вони зовсім не схожі на людей. Звичайно, Михайло абсолютно не правий, і коли ми обговорювали на роботі цю проблему… Ну то й що, якщо ви просили не казати, але як можна не казати, якщо там і я, і Рая, і всі її проблеми, однаково нам мало хто повірив. Коли ми обговорювали, то Темников, а він дуже освічений і розумний, сказав, що обов’язком Михайла було знайти контакт з цією істотою, а не пороти паніку і не займатися знищенням. Я не засуджую Михайла, тобто я його засуджую, але не настільки, тому що я також перелякалася б і втекла… Куди тепер? Дайте подумати. Праворуч, дійдемо до ярка і перейдемо його. Добре, що я взула гумові чоботи, там мокро внизу. Адже у вас має бути своя версія. Як ви гадаєте, вона інопланетна? А як вона прилетіла?

— Нам, Марино, важко дійти остаточних висновків. Ми вважаємо, що ця штука потрапила до нас з космосу. Але вам розповіси, а ви тут-таки побіжите піднімати паніку в масштабі всієї Москви. Вас не втримаєш.

— Я нікому зайвого не скажу, на мене можна покластися. Знаєте, як мене в інституті дівчатка кликали? Маринка-могила, це тому, що ніхто не вмів краще від мене тримати секрети. А як же вона потрапила на Землю? Її скинули з космічного корабля? Так? Вони за нами стежать, я в кіно дивилася, вони прилітають, будують нам піраміди і статуї на острові Пасхи. А ви знаєте про Баальбекську терасу? Її абсолютно неможливо побудувати без інопланетної техніки. А зараз все-таки зізнайтеся, це був такий розвідник, що повинен з’ясувати, наскільки ми розвинені і чи варто нам допомагати?

— Ми мусимо вас розчарувати, Марино. Ніхто нам цю штуку не кидав, і навряд чи вона може бути використана як розвідпристрій. У ній нічого подібного немає. Це живий організм.

— Залізний?

— Ні, не лише залізний. У нього складний склад.

— Я завжди казала, що Михайло може вбити людину. У нього такий особливий погляд. А ви гадаєте, що його товариші можуть ховатися тут-таки в лісі і чекати нас? А якщо вони захочуть помститися за свого товариша? Вам видають пістолети?

— Погляд у Михайла Анатолієвича звичайнісінький, бувають і гірші. Він просто зрозумів своє безсилля перед тим, з чим зіткнувся. Він цього не зміг витерпіти. Ось і помстився.

— Залізяці?

— Так. Залізяці. І собі. І всім, кого вважає своїми недоброзичливцями. Але це довга розмова. Ми скоро прийдемо до того місця?

— Так. Уже поряд. У мене чудова зорова пам’ять. Ось зараз буде ялинничок, а потім те місце. А якщо ви думаєте, що його товариші нас не чекають, чому ми йдемо до лісу? Я там добре дивилася. Там лише одна така штука була. Маленька зовсім.

— Ми віримо вам, Марино. Але якщо наші підозри правильні, то ми можемо побачити й інші такі самі залізяки.

— Але чому ніхто не помітив, як вони падали? Адже якщо вони падали, обов’язково б розжарилися і здалися метеоритами. Тут не Сибір, а Підмосков’я. Хто-небудь обов’язково б помітив. А особливо якщо декілька метеоритів.

— А якщо це були не метеорити?