Розділ IV. Два роки німецької окупації

В одно з частих одвідувань моєї родини п. Нордман привів якось до нас німецького військового урядовця, який посідав значне становище в управлінні організації ТОДТ. Був це статечний німець, років тридцяти п'яти, відомий у Дрездені юрист, Н. П. Повного прізвища, на жаль, я не можу подати — він мав тоді в Дрездені свій будинок і невеличкий маєток у К…, на південь від Дрездена, отже, можливо, що він і тепер там перебуває, і моя відвертість може обійтись йому задорого. П. Н. П. — людина високоосвічена, широкого світогляду, послідовний ворог комунізму і не менший, мабуть, ворог гітлерівського націонал–соціялізму. За короткий час ми зійшлись досить близько й розмови вели цілком одверто. Він завжди гостро критикував верхівку, яка оточувала Гітлера, та яка, власне, і керувала державною політикою Німеччини.

Якось восени 1942 року до нас завітали п. Н. П. та п. Нордман. Я був саме під враженням мого останнього перебування на Васильківщині і розповів про дії різних цивільних «ляйтерів» на селах: про запроваджену систему побоїв, про ґумові палиці, про облави на людей та все це неґативне, що його мені довелось бачити на селах. Пан Н. П. відповів, що йому відомі ще гірші факти і що це його дуже хвилює.

— Представники нашої цивільної влади, — казав п. Н. П., — це здебільшого найгірші представники нації, всякий бездарний партійний непотріб. Наші партійці, як і ваші сталінські молодчики, — це ягідки з одного і того ж поля. Я уявляю собі, яке жахливе враження залишать після себе ці посіпаки у вашій країні та скільки горя принесе все це нам усім у майбутньому… Гірко це, але ми не сміємо далі дурити себе, — додав п. Н. П., — ми програли й цю війну. Жах огортає душу, коли я думаю про наслідки, які принесе ця поразка не тільки для Німеччини, а й для інших, у тому числі й для вашого народу. Ви уявіть собі лише, що станеться, коли Европа потрапить у руки східнього тирана, цього новітнього Чінґіз–хана. А спинити його ледве чи вдасться кому…

П. Нордман почав заперечувати й не погоджуватись з такими песимістичними висновками, але Н. П. обстоював, що війну вже програно й остаточний розгром — лише питання часу. Одну з основних причин поразки Н. П. бачив у тих уже непоправних помилках, що їх допустилися вищі керівники на окупованих землях як на Заході, так і особливо на Сході.

— Ми бачимо, до якої прірви веде нас зарозуміле гітлерівське оточення, але ми безсилі щось вдіяти… та, мабуть, уже й запізно… — закінчив п. Н. П.

П. Н. П. часто з жалем говорив, що ця ж зарозумілість німецької верхівки призвела до того, що відносини між союзними арміями та особливо з угорською, з одного боку, і німецькою — з другого, а також між офіцерами цих армій — далеко не щирі і часто не дружні. Часто, говорячи про угорських офіцерів, п. Н. П. називав їх «наші вірні союзники», наголошуючи слово «вірні». Під час неодноразових зустрічів із угорськими офіцерами я спостерігав майже завжди неприховану ворожість до німецького офіцерства та взагалі до всього німецького, а також до чужих для угорського народу цілей війни. Між німецькими та угорськими офіцерами часто відбувались сутички, для припинення та ліквідації яких, як мені розповідали, потрібне було втручання й арбітраж вищого військового командування.

Раніш я вже згадував, що за весь час боїв, аж до переходу Києва в німецькі руки, повітряних атак на місто не було. Правда, в перших днях війни скинено бомби на авіязавод у Грушках, за десять кілометрів від центру міста, та кілька бомб на завод «Большевик» — також за містом.[146] Були також — і досить часто — денні й нічні повітряні атаки на мости через Дніпро, але саме місто — його житлові квартали — не було бомбардовано. Я не припускаю думки, що це робилося з гуманітарних міркувань, наступна поведінка доводить саме протилежне. Найбільш імовірним є, що таку «милість» треба віднести на рахунок політичних міркувань. Проте населенню Києва так і не пощастило уникнути жаху повітряних бомбардувань, тільки не від ворожих німецьких літаків, а таки від своїх «сталінських соколів». Відмічу лише два значніші налети в першій половині травня 1942 року, коли на місто було скинено багато бомб без жадної системи, чи то пак — за цілком виразною системою — по найбільш заселених районах, де одвіку не було нічого військового. Одна невелика бомба потрапила в баню міського оперового театру, коли там ішла вистава. Бомба пробила баню і, не вибухнувши, пробила підлогу і попала в підвальне приміщення. Уламками склепіння вбито двох військових німців, одного поранено. В безпосередній близькості біля оперового театру вибухло ще дві бомби. Отже, цілком ясно, що цей самий «сталінський сокіл» мав своєю ціллю саме міський театр.

Особливо значну атаку було проведено на початку липня. Я саме був тоді в Києві і сам міг спостерігати цей злочинний налет: бомбардовано було найбільш залюднені райони міста. Ескадрилі йшли одна за одною з невеличкими інтервалами і буквально заливали місто дощем бомб до найбільших включно. Населення з жахом металось від будинку до будинку. Треба сказати, що добрих бомбосховищ у місті зовсім не було, якщо не числити кількох, які було виготовлено для «вищих чинів» уряду та НКВД, але вони, звичайно, були зайняті німцями. Населення ховалось, де прийдеться. Правда, бомбардуванню підпали й деякі «військові» об'єкти, а саме: угорський військовий лазарет, розташований у величезному будинку поруч із лікарнею–шпиталем колишньої Маріїнської Общини Червоного Хреста. Але й цей ганебний замір удався лише частково. Ні в угорський шпиталь, ні в шпиталь Червоного Хреста не влучила ні одна бомба, і всі поранені та хворі, що там перебували, залишились цілі. Зате навколо того «військового об'єкту» знесено з землі багато будинків, переповнених виключно мирним населенням. Увесь цей район по вулиці Саксаганського (колишня Маріїнсько–Благовіщенська) та далеко вгору по Паньківській та інших суміжних вулицях дуже потерпів. Другого дня після того бандитського наскоку я бачив авта, переповнені трупами побитих, з відірваними ногами, руками, дитячими голівками та тулубцями. Щоправда, то ж війна, то ж, бачите, «військовий об'єкт». Я цілком здаю собі справу, я розумію жорстокі закони війни, але такий, безперечно, непотрібний навіть для цієї війни, безславний злочин «славних сталінських соколів» не має собі виправдання.

Релігійне життя в Києві відродилось негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській — на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишились у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні манастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних манастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось — у зв'язку з відходом німецького війська з Києва.

Про стихійне відновлення релігійного життя мені доводилось чути всюди. За два–три тижні після приходу німців у переважній кількості сіл і міст було відновлено службу Божу, звичайно, в якихось випадкових будівлях, адже всі церкви, за самим хіба малим виключенням, свого часу большевики або зовсім знищили, або перебудували на колгоспні управи або так звані «сільбуди», чи просто обернули на зсипища збіжжя та овочів.

В Новгород–Сіверську, наприклад, було відновлено міський собор, будований ще за гетьмана Мазепи; собор цей чудом зберігся від цілковитої руйнації в часах большевицького панування й перебував у жалюгідному стані. Після того, як розташований німецьким командуванням у Спасо–Преображенському манастирі табір військовополонених було ліквідовано, заходами міського населення і довколішнього селянства приступлено до його реставрації. Манастир, що містився недалеко від Новгород–Сіверська, свого часу проголосили большевики як «музей». На час приходу німців він був уже в напівзруйнованому стані. Добра розпись храму була замащена вапном та фарбою. Свою назву «музей» він виправдував хіба тим, що в ньому за большевиків зберігались такі справді музейні для населення України речі, як картопля та збіжжя… В зв'язку з великими руйнаціями, відбудову манастиря не було закінчено до відходу німців восени 1943 року.

Дуже відчувалась нестача священиків, особливо на селах. Церкви було відкрито в більшості сіл Чернігівщини, але служба Божа відбувалась у багатьох селах лише раз на два–три тижні. Щоправда, в Чернігові було вжито паліятивних заходів — висвячено багато колишніх дияконів та навіть дяків, — та все ж це замало зменшило потребу. Такі ж приблизно відомості я маю про Козелецький, Ніжинський, Комарівський райони. Те ж саме відбувалось на Дніпропетровщині, на Київщині, в районах, де мені доводилось спостерігати.

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С…, який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941–42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941–42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно добре. Було вжито заходів до відкриття Київського Політехнічного Інституту, призначено директора інституту, професорів, зареєстровано коло п'ятисот студентів, але внаслідок постійних зволікань німецької влади, а далі внаслідок набору студентів на роботи до Німеччини навчання в інституті так і не було поновлено.

На Київщині та Чернігівщині в більшості сільських та міських початкових і середніх шкіл навчання було поновлено. Користувались, звичайно, підручниками совєтського видання, позамазувавши чорнилом «вождів» та повикреслювавши хвалебні їм пісні. Всюди було запроваджено навчання Закону Божого. Викладали священики, але в багатьох школах також і вчителі (уявляю долю тих сердешних учителів, коли вернувся Сталін зі «своїм у доску» патріярхом…).

Відновлення навчання в нижчих та середніх школах відбувалось виключно зусиллями місцевого самоврядування. Окупаційна влада нічим не допомагала, але й не перешкоджала. Що ж до вищих, особливо технічних шкіл, то всякі спроби поновити навчання в них завжди натрапляли на якісь «перешкоди», завжди зустрічали хоч і приховане, але виразно вороже ставлення. Відповідні керівники Київського генерал–комісаріяту на всякі домагання про відкриття вищих шкіл, покликаючись на несприятливі умови», настирливо радили звернути основну увагу не на вищі технічні, а на нижчі — ремісничі ніколи.

Зрештою, щодо співпраці з німцями. Так, співпраця з німцями була, і то не з боку окремих осіб, але з боку переважної більшости найширших кіл населення. На цю співпрацю з цілковитою щирістю, особливо в першім році окупації, ішла інтеліґенція, так само робітники та селяни. В цих перших часах більшість населення вірила в можливість доброго співжиття з дружньою сусідньою Німеччиною. Значна частина населення, навіть людей, які прихильно ставились до совєтської влади, «співпрацювали», щоб якось підтримати животіння своєї родини, щоб врятувати своїх дітей від голодної смерти. Додам ще, що все населення, за розпорядженням окупаційної влади, було зареєстроване в Арбайтсамтах і мусіло працювати. Співпраця ця полягала в основному у відбудові господарства країни. На «співпрацю» також охоче йшли комуністи, яких і в містах, і на селах було багато. Але певна частина комуністів, залишаючись вірними Сталінові, ішла на цю «співпрацю» з своєю прихованою метою. Мушу побіжно сказати, що німці в значній частині випадків виявили повне невміння щодо підбирання потрібних їм людей.

Багато людей із теперішньої, другої масової еміґрації зі Сходу, які були свідками, а часто й активними учасниками того, що діялось у СССР, та, зокрема, в Україні в 1941 році, та особливо з тих, які засипали німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України, тепер вважають за «хороший тон» соромливо замовчувати оті симпатії чи, як би його краще назвати, оту тягу до ворожої німецької армії. Робиться це, очевидно, для того, щоб прибрати «льояльного», доброго вигляду в очах переможців–альянтів. Правда, більшість населення потім, у 1942–43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того «визволителя», змінила своє ставлення до нього. Але ці настрої та тяга до ворога, в якому тоді бачили лише ворога комунізму, були, і того не треба ховати.

Надміру «льояльні» особи намагаються заперечувати наявність доброго ставлення населення окупованих земель до німецької армії. Вони твердять (це мені доводилось кілька разів чути тут, на еміґрації), що ті квіти, якими населення осипало німецьких ворогів у Києві та й багатьох інших містах і селах України, та «хліб–сіль», що нею зустрічали німецьких командирів, — це все дурниці, це робили лише запеклі контрреволюціонери, залишки недорізаної большевиками старої царської буржуазії, що якимсь щастям ще уціліла, а що населення в цілому й робітники зокрема вороже наставлені проти окупантів. Для цих людей я хочу навести один із багатьох тисяч фактів, що свідчать діяметрально протилежне.

Загальновідомо, що, скажемо, так потрібну німцям цукрову промисловість України було відновлено з дивовижною швидкістю. Також, гадаю, відомо всім, що большевики, залишаючи Україну, приклали багато зусиль, щоб нищити поруч із іншими промисловими закладами і цукрові заводи, адже й вони добре розуміли значення цих заводів для Німеччини. І все ж таки, не дивлячись на ці величезні руйнування, які було заподіяно тим заводам большевиками, впродовж дивовижно короткого часу із 152 цукроварень поновило роботу й працювало повним темпом.