Розділ III. «Зрада Батьківщині»

«Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

(З анекдоти часів І–ої світової війни)

Як відомо, улюбленим персонажем так званих «совєтських» анекдотів є жид. Анекдота старих, як кажуть, дореволюційно–буржуазних часів була більш демократична і, крім жида, героями часто допускались також цигани, «кацап» і «хохол». Анекдота, що її я хочу розказати тут, має своїм героєм саме жида, молодого жида, який потрапив на фронт, щоб «умереть за родину». Оскільки стара Росія, з її «чертой оседлости», з її жидівськими погромами, була для жидівства, так би мовити, лише номінальною «родиною», нема нічого дивного, що російські жиди уникали попадати на фронт, а потрапивши туди — або влаштовувались у музикантській команді, або в той чи інший спосіб уникати того, щоб офірувати своє життя за чужу для них батьківщину.

Отож в анекдоті, яка до речі, не претендує на особливу ориґінальність, з добродушним солдатським гумором оповідалось, що молодий жид, потрапивши на фронт, і, очевидно, не маючи жадного наміру «умереть за родину», зразу ж забігав поміж солдатами, допитуючись:

— «Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

Себто в який спосіб і де саме тут віддатися в полон.

Ця анекдота набула справжніх життєвих форм, так би мовити, прав громадянства серед захисників «соціялістичної батьківщини» за другої світової війни, або, як її охристила кремлівська кліка, «вєлікой атєчественной войни».[81] Треба визнати, що ні одна війна не була такою непопулярною в народі, такою не «атєчественною», як саме ця війна. І це абсолютно підтверджується всіма обставинами.

«Атєчественною» вона може бути названа хіба тому, що кремлівські червоні імперіялісти, використавши сприятливі обставини, які утворилися для них зусиллями гітлерівських посіпак та — нема чого гріха таїти — декого з західніх політиків, розпростерли свої пазурі від Курильських островів до Штетіна та Адріятського моря та ще хіба тому, що коштувала ця війна тій збиранині народів, що його називають СССР, за різними обчисленнями, десь коло 15–20 мільйонів убитими та військовополоненими.[82] Значна кількість із цих останніх умерла в жахливих німецьких таборах в Україні взимку 1941 року та в концентраційних таборах Німеччини. Решта ж військовополонених по закінченні війни, після того, як їх було «просіяно» через досить таки густеньке сито НКВД — цього невсипущого сторожа «страни победівшего соціалізма», і тепер покутує свій «гріх» в ще більш жахливих робочих таборах, чи більш правдиво — в таборах смерти Колими, Мурманська та взагалі десь за Уралом та за Полярним колом.

Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[83] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.

Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі «зрадницькі» настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[84]

Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941–42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського «оточення» було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського командування — що, безперечно, також відігравало свою ролю[85] — або «геніяльністю» німецького командування?! Таке розв'язання питання було б неправдивим, занадто спрощеним. Ні, основною причиною цього нечуваного у воєнній історії всього світу явища є те, що весь народ та національне поневолені народи СССР особливо свідомо не хотіли воювати і при першій–ліпшій нагоді розбігались по широких ланах України, «дезертували» або, коли не вдалося, здавалися до полону.

Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф»[86] і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких. Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям.

І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх.

У відомому творі «Война й мир», аналізуючи події так званої «Вітчизняної війни 1812 року»,[87] Л. Толстой, між іншим, каже:

«Сила (кількість рухів) є добуток від множення маси на скорість. У військовій справі сила війська є також добуток від множення маси на щось таке, на якесь невідоме — «X».

Військова наука, бачучи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не завжди відповідає їхній силі, що малі армії перемагають великі, невпевнено визнає існування цього невідомого множника й намагається відшукати його то в геометричному шикуванні, то в озброєнні, то, саме звичайне, в геніяльності полководців. Але ставлення всіх цих значень за множника не дає наслідків, які б погоджувалися з історичними фактами.

А тим часом досить тільки відмовитись від твердження, в угоду героям, помилкового погляду про вирішальність розпоряджень високих командирів під час війни для того, щоб відшукати той невідомий «X».

«X» — це є дух війська, себто більше чи менше бажання битись і піддавати себе небезпеці всіх людей, що складають військо, цілком незалежно від того, чи б'ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у двох чи трьох лініях, дрючками чи рушницями, що стріляють тридцять разів на хвилину.

Люди, які мають найбільше бажання битись, завжди поставляють себе в найбільш вигідні для бою умови.[88]