Розділ IV. Два роки німецької окупації

Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Запроваджені окупаційною владою податки натурою — збіжжя, м'ясо, молоко, яйця та інше, — як рівняти до всяких прямих і затушкованих податків за совєтських часів, були менші.

Основна маса селянства жила в 1942–43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,[149] овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м'яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян–наддніпрянців бочки «оселедців»: селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з'явились вівці. Птиці також мали досить — цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.[150] Так звану самогонку — горілку — «гнали» майже в кожній третій, а вже певно — в четвертій хаті. Недаром на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з'їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п'ять років совєтського панування. І це нехай не дивує читача: навіть там, де система польового господарства мала колгоспні форми, селяни одержували за свою працю в два–три рази більше, ніж за совєтської влади. На Чернігівщині, наприклад, та, зокрема, на Новгород–Сіверщині в 1941–42 роках селяни одержували по три–чотири кілограми за трудодень, тоді як за ввесь час совєтсько–колгоспного життя оплата трудодня в цих місцях майже ніколи не перевищувала 500–700 грамів за трудодень. Це ж саме треба сказати й щодо значної частини Київщини, зокрема — придніпрянських сіл.

Люди, позбувшись колгоспного ярма, рвалися до своєї роботи. Треба було бачити, з якою любов'ю, з якою побожністю вони поралися біля своєї землі, з якою врочистістю виїздив хазяїн у поле сіяти свою пшеницю, з якою веселою заклопотаністю селяни поспішали в поле, десь за дві години до світанку, щоб до сонця зв'язати гречку; треба було бачити, як дбайливо було впорано городи та наділені для індивідуального користування ділянки польової землі, щоб зрозуміти, як остогидло бідним селянам колгоспне ярмо, оте «колгоспне щасливе життя», про яке українське селянство склало відому пісеньку:

«… ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні…»

Поля, що їх обробку провадили спільно, також було впорано з давно вже невиданою дбайливістю: адже люди знали що все, що там уродить, — то їхнє. Так само було добре оброблено «колгоспні» поля — люди знали, що з того «колгоспу» буде сплачено окупаційній владі твердо визначену частину–податок, решта ж належить їм — господарям, і що більша буде тая решта, то більше буде в них у засіках. І тому робота, як кажуть, горіла в руках. Сільськогосподарський реманент, як відомо, було в більшості знищено при відступі совєтських армій, але вже в 1942 році реманент у переважній частині селян був — щоправда, примітивно зроблений сільськими ковалями та колишніми полоненими з глибинних областей Совєтського Союзу, між якими було багато всіляких фахівців–робітників. Отже, були плуги, борони, рала, культиватори, вози та інше.

За два роки окупації зовнішній вигляд селянства в його масі змінився на краще як щодо здоров'я, так і до одягу. Величезні маси «мішечників», себто мешканців міста, шукаючи хліба, сала, птиці, меду та інших засобів харчування, несли з собою одяг, взуття, годинники і т. д. Несли міняти свої злиденні рештки, але несли й речі, здобуті в жидівських та залишених комуністами помешканнях у перших днях після вступу німців.

Коли дивитися на цей буйний розквіт селянського добробуту після колгоспної неволі, само собою напрошується порівняння з часами так званого НЕП–у[151].[152]

І тоді, нісля проголошення НЕП–у, з блискавичною швидкістю, за два–три роки, розквітла країна, і тоді поля забуяли пшеницями, а базари ламались від усякого добра. Звичайно, на цей раз масштаб того відродження був менший — війна, окупація не могли не відбитись на всьому житті, але загальна картина та ж: селянство з таким же захопленням заходилось будувати своє власне господарство.

Проте було б помилкою узагальнювати такий стан. Подекуди в окремих районах і податкова практика, і загальне ставлення до селянства були далеко гірші; це особливо відноситься до районів, де діяли совєтські партизанські загони. Взагалі треба сказати, що певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Часто такий чи інший режим у певних районах визначався моральними якостями чи адміністративними здібностями Ґебітскомісара чи Крайсляндвірта.[153]

Споживча кооперація майже всюди відновила роботу на своїй старій базі. Принаймні мені не доводилось чути про збирання нових паїв.

Багато було відкрито товариських млинів, олійниць, молочарень, злучних та машиново–прокатних пунктів. Заводських бугаїв та молотарки для деяких пунктів було привезено з Німеччини. Поруч із громадськими з'явилось не менше дрібних приватних підприємств, переважно для переробки сільськогосподарських продуктів.

Наявність безперечного поліпшення селянського добробуту та буйного розквіту приватної ініціятиви в усіх ділянках життя в часах окупації стверджують люди з усіх земель України, навіть із Харківщини, яка, як відомо, майже весь час залишалася в прифронтовій полосі і де, цілком зрозуміло, можливості налагодження життя були особливо тяжкі.

Все це в цілому ще довго підтримувало на селах віру в можливість кращого життя. Тут ще довго вірили в ті листівки, що в липні–серпні 1941 року розкидали німецькі літаки, в яких населення закликалось всіляко пособляти німецькому війську в його боротьбі проти комуністів та обіцялося знищити колгоспи, передати землю у власність селянам, утворити незалежну від Совєтського Союзу Українську Державу та інше. Чи були такі листівки, я не знаю. Проте народ вірив в існування цих листівок.

Якщо в Києві та й по інших містах «протверезіння» почалося вже з кінця 1941 року, то на селах ще довго не згасала віра в те, що ось прийде український уряд, збере людей до гурту, зорганізує й «поведе», щоб самим захистити свою землю від повороту червоних окупантів, які принесли стільки горя і сліз.

— Та де ж це наші проводирі, хто очолить нас, хто поведе нас, щоб своїми грудьми оборонити наші кордони? — розпачливо питав мене восени 1942 року в Білій Церкві один вдумливий, розумний колишній бриґадир колгоспу.

Такі запити мені часто доводилось чути від селян. Іноді до таких запитів ще додавали:

— … бо цей «визволитель» (Гітлер) про себе дбає, про нас же й гадки не має…

Або як казав якось один селянин у Смілі, на Черкащині:

— Де ви бачили, чоловіче, щоб із собачого хвоста та був добрий борщ? Ні, цей німецький «визволитель» на один копил із Сталіним шитий…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 10. Приємного читання.