Розділ IV. Два роки німецької окупації

Споживча кооперація майже всюди відновила роботу на своїй старій базі. Принаймні мені не доводилось чути про збирання нових паїв.

Багато було відкрито товариських млинів, олійниць, молочарень, злучних та машиново–прокатних пунктів. Заводських бугаїв та молотарки для деяких пунктів було привезено з Німеччини. Поруч із громадськими з'явилось не менше дрібних приватних підприємств, переважно для переробки сільськогосподарських продуктів.

Наявність безперечного поліпшення селянського добробуту та буйного розквіту приватної ініціятиви в усіх ділянках життя в часах окупації стверджують люди з усіх земель України, навіть із Харківщини, яка, як відомо, майже весь час залишалася в прифронтовій полосі і де, цілком зрозуміло, можливості налагодження життя були особливо тяжкі.

Все це в цілому ще довго підтримувало на селах віру в можливість кращого життя. Тут ще довго вірили в ті листівки, що в липні–серпні 1941 року розкидали німецькі літаки, в яких населення закликалось всіляко пособляти німецькому війську в його боротьбі проти комуністів та обіцялося знищити колгоспи, передати землю у власність селянам, утворити незалежну від Совєтського Союзу Українську Державу та інше. Чи були такі листівки, я не знаю. Проте народ вірив в існування цих листівок.

Якщо в Києві та й по інших містах «протверезіння» почалося вже з кінця 1941 року, то на селах ще довго не згасала віра в те, що ось прийде український уряд, збере людей до гурту, зорганізує й «поведе», щоб самим захистити свою землю від повороту червоних окупантів, які принесли стільки горя і сліз.

— Та де ж це наші проводирі, хто очолить нас, хто поведе нас, щоб своїми грудьми оборонити наші кордони? — розпачливо питав мене восени 1942 року в Білій Церкві один вдумливий, розумний колишній бриґадир колгоспу.

Такі запити мені часто доводилось чути від селян. Іноді до таких запитів ще додавали:

— … бо цей «визволитель» (Гітлер) про себе дбає, про нас же й гадки не має…

Або як казав якось один селянин у Смілі, на Черкащині:

— Де ви бачили, чоловіче, щоб із собачого хвоста та був добрий борщ? Ні, цей німецький «визволитель» на один копил із Сталіним шитий…

Але… час ішов, проводирі не приходили, а німецький «визволитель» усе крутіше та крутіше завертав не туди, куди люди хотіли. Колгоспи, що від самої згадки про них жахались селяни, хоч і в трохи зміненій формі, було відновлено в багатьох районах. Справа з обіцяною Гітлером передачею землі в «повну власність» селянству посувалась дуже повільно, і це особливо непокоїло селян.

За «крайсляндвіртами» з'явились на селах так звані «штуцпунктляйтери», які почали виганяти селян на роботу в поле навіть у великі свята. Подекуди почались «мордобої». Били селян, били й аґрономів. Били, як мені доводилось чути, і лікарів та професорів.

В 1942 році в суміжних — Кагарлицькому, Германівському та Васильківському районах — було переведено багато арештувань серед української інтеліґенції та визначніших селян. Багато з цих заарештованих було розстріляно. Одержати докладніші інформації про ці арешти мені не пощастило. Знаю тільки, що арешти ті були часткою кампанії «знешкодження» найбільш національно свідомих українських кіл, кампанії, яку в 1942 році системно провадила німецька окупаційна влада.

Влітку 1942 року почалось вербування людей для роботи в Німеччині.[154]

Спочатку брали лише молодь, а далі — й старших людей. Вербування відбувалось як у містах, так і на селах. На кожний район визначалось певний ліміт, який розподілявся на окремі села. В багатьох районах керівники місцевої влади — приховані совєтські аґенти — виряджали на роботи виключно дітей колишніх репресованих та тих, хто виявив себе українським патріотом. Визначених на роботи до Німеччини везли до районової управи і після медичного огляду під охороною відправляли на залізничі отанції. Про добровільне зголошення на роботи до Німеччини я не чув. Правда, я знаю кілька випадків у Києві, коли матері «добровільно» погоджувались їхати зі своїми дітьми, яких насильно забирали до Німеччини. Вербування на роботи не припинялось. Весь час набирались та вивозились до Німеччини все нові та нові транспорти. Було багато випадків, особливо в 1943 році, коли на селах улаштовувались облави. Загони поліції вночі оточували окремі кутки села й забирали сонних із хати. Такі ж облави влаштовувано в полях на женців під час роботи. Полювали, як на хижого звіря, — людей ловили і, не даючи зайти додому, везли на залізничний вокзал, а звідти — до Німеччини, часто в запломбованих вагонах. Таким же підступним способом було забрано значну частину студентів Київського Медичного Інституту. Студентів закликано «для перереєстрації» та обміну студентських посвідок. Коли ж молодь зібралась, помешкання було оточене і всіх їх відведено на Львівську вулицю, де містився пункт для відправки людей до Німеччини. Багато завербованих утікало по дорозі, їх ловили і знов під охороною надсилали до Німеччини.

Навесні 1943 року переважну більшість промислових підприємств, у тім числі й заводи будівельних матеріялів, окупаційне командування передало під зверхність господарчого відділу СС. Умови оренди, звичайно, зломано. На Стайківських заводах з'явився німецький комісар, якийсь польсько–німецький ублюдок на прізвище Піановський. Він впровадив примусове притягнення робітників для роботи на заводах, використовуючи для того селян околішніх сіл. Цей ублюдок дуже знущався над робітниками заводів та селянами. Його ґумова палиця та важкий кулак уславились на цілу околицю.

Взимку 1942–43 року вже й на селах майже не було людей, які ще вірили б у визвольну місію німецьких окупантів. Піднесений настрій 1941–42 років змінило тяжке, гнітюче розчарування.[155]

На селах майже всюди вже знали, що в лісових багнистих районах України, на Поліссі та Волині, скупчуються сили українських повстанців, що вони ведуть безнастанну партизанську боротьбу проти німецьких окупаційних військ та готуються до боротьби проти червоних московських окупантів, повернення котрих на Україну було лише питанням часу. В багатьох селах з'явились «зв'язкові», які давали потрібні вказівки тим, хто хотів потрапити «в ліс» — до партизанів. Все частіше й частіше зникала молодь, колишні військовополонені, а то й старші люди, прямуючи на захід, до Волинських лісів, — до отамана Бульби.[156]

Проте на Ліво— та Правобережній Україні партизанщини не було чути.[157]

Всі оті совєтські оповідання про колгоспниць — партизанських ватажків, які, мовляв, боронили «соціялістичну батьківщину» — просто висмоктано з пальця. Правда, в північно–східній частині України, на Чернігівщині, в районі хутора Михайлівського, Шостки, Носівки та в інших лісистих районах (Козелець, Козари, Мрин) були партизани, але це були окремі реґулярні військові розділи, що залишилися в лісах після розгрому совєтських армій в 1941 році. Совєтські партизани часом контролювали цілі райони та переводили там мобілізації місцевого населення. Коли хто з таких мобілізованих утікав, вони з'являлися вночі в село й вирізували всю його родину.[158] Всякий спротив безнастанним реквізиціям карали смертю. Місцеве населення ставилось до совєтських партизанів відверто вороже. Коли до сіл, які перебували під контролем партизанів, приїздили німецькі карні загони, вони з свого боку люто мстились на безпорадному місцевому населенні, випалюючи цілі села, вбиваючи старого й малого. Отже, населення цих районів весь час перебувало, так би мовити, між молотом і ковадлом. Внаслідок такого стану велику частину населення північно–східнього куту Чернігівщини знищено, а села випалено.