Розділ IV. Два роки німецької окупації

В перших днях жовтня в селі Стайки німецька комендатура розстріляла двох селян: дівчину років 22–х — комсомолку, яку було піймано, коли вона перерізувала дроти німецького польового телефону, — та ще одного місцевого селянина, Невідомського (ім'я його забув), — члена комуністичної партії, — за що саме — не знаю. Решта членів комуністичної партії — тамтешніх селян — продовжували спокійно жити в селі, їх ніхто не турбував, ніяких репресій до них не вживали.

За весь час перебування німецького війська в нашому та ближчих селах мені не доводилось чути про будь–які насильства та грабунки. За час боїв у серпні–вересні в нашому досить великому селі пропало лише четверо–п'ятеро курей. Був, правда, випадок, коли німецькі вояки взяли самочинно кабана в селянина Бурди. Хазяїнів біля хати не було — десь переховувались у кручах. Бурда пішов до німецького команданта скаржитись. За годину солдати принесли назад того кабана, вже заколотого і повернули хазяїнові. Інших випадків я не знаю. В інших місцевостях мені також не доводилось чути скарг на те, щоб німецькі вояки грабували або якось кривдили населення. Добре, чемне поводження німецького війська, як вояків, так і офіцерів, а також звільнення полонених українців, що так широко застосовували в першім періоді війни, зробили добре враження на місцеве населення та поглибили віру в те, що німецьке військо справді несе визволення від сталінської тиранії. Отже, відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках німецьких вояків гостили, як добрих друзів.

Пізніше, в 1942–43 роках, коли замість військових на селах з'явились «Штутцпунктляйтер'и»[130] та інші представники німецької цивільної влади, ці добрі відносини помітно погіршали. Але до цього я повернуся згодом.

На початку листопада я разом із родиною виїхав до Києва й на деякий час пірвав, таким чином, зв'язки з цією місцевістю.

Уже під'їжджаючи до Києва, за Витою–Литовською, ми догнали якусь високу обідрану людину, дико зарослу сивим волоссям. Ми минули вже цю постать, але, почувши своє ім'я, я здивовано обернувся й у тій брудній постаті впізнав нашого доброго приятеля, з яким до того ж років п'ять я був тісно пов'язаний роботою, — відомого в Києві інженера–гірника, п. К… Він розповів про свої пригоди. В Києві його та ще кілька десятків інженерів, між якими було немало визначних фахівців, держали на особливому обліку, хоч у тому же часі силу всіляких фахівців вивозили на схід. Наприкінці липня багатьох із тих інженерів викликано до військкомату та відряджено до війська. Група, до якої потрапив К…, складалася з 24 інженерів різних фахів, у тому числі вісім інженерів–будівників. Направлено їх десь до Черкас, де всіх призначено… конюхами–їздовими до військового кінного транспорту. Начальник транспорту — якийсь дурнуватий хлопчисько. Після довгих блукань то вперед, то назад увесь цей транспорт, коло 200 підвід, десь на північ від Кременчука потрапив до німецьких рук. Кілька чоловіків було забито, решту забрано в полон і виряджено на Правобережжя. Два–три тижні держали їх на якомусь зруйнованому тартаку під відкритим небом голодними, без одягу, без ковдр. Іноді давали по кілька сирих картоплин, іноді якусь невиразну юшку. Досить було глянути на п. К…, як правдивість його оповідання не викликала жадного сумніву. Нарешті десь наприкінці жовтня його та ще триста полонених звільнили з табору як місцевих людей, що зареєструвались, як українці — мешканці Правобережжя. Оце вже десятий день ішов він від Сміли до Києва додому, де в нього залишилась дружина з дітьми.

Це не єдиний випадок «доцільного» використання визначних фахівців. Уже тут, на еміґрації, в Мюнхені, я випадково зустрів гірничого інженера, п. Н. І. з яким я чотири роки разом викладав в інституті. В 1941 році йому було, здається, 46 років. Його з групою мешканців Києва, між якими було вісім інженерів, виряджено 25–30 кілометрів на північ від Києва, недалеко від Межигір'я, копати шанці. Працювали вони, як звичайні чорнороби–землекопи, і це в тому часі, коли по багатьох місцях та, зокрема, на побережжі Дніпра, де мені доводилось особисто спостерігати, будовою оборонних споруд кермували або рядові бійці, або якісь місцеві комсомольці без будь–якого технічного досвіду. Німці вже були під Києвом, і грюкіт гарматної стрілянини дуже непокоїв п. Н… та його товаришів, тим більше, що в Києві залишились безпорадні жінки та діти. Добратись до Києва чи, власне, до останньої зупинки київського трамваю в Пущі–Водиці (дачна місцевість за двадцять кілометрів від центру міста) не було жадної змоги: треба було пройти через чотири військові застави. П. Н… вирішив ужити найпростішого способу: використати совєтське безладдя. Опівдні він вишикував свою групу й на чолі її покрокував до першої застави. Там він сказав, що його з групою інженерів було виряджено кермувати роботами, що шанці зараз закінчують копати і що начальник ділянки наказав йому з'явитись на будівельний пункт на Куренівці (передмістя Києва), щоб одержати нове призначення. Він запевнив вартового сержанта, що дуже поспішає й просив не затримувати його. В такий спосіб добрались вони до трамваю, а там і до Києва, де й переховувались ще кілька тижнів до приходу німців.

Я не можу стверджувати, чи описані мною й тисячі подібних їм явищ є наслідком злочинного саботажу або, як це прийнято було визначати улюбленим там словом, «шкідництвом». Але, знаючи добре «сталінський стиль» роботи, я гадаю, що найбільше ймовірним буде пояснити такі явища безмежним совєтським безладдям.

Цей «сталінський стиль» проходив червоною ниткою по всіх ділянках роботи за мирних часів, як і особливо в час війни. Ось іще кілька характерних прикладів.

Про порядки, які існували на будівництвах оборонних споруд, у липні 1941 року розповідав мені мій знайомий п. Г…, економіст–фінансист. Його з групою киян, чоловік сто, було виряджено на «окопні» роботи до Ірпеня — 25 кілометрів на захід від Києва. Копали протитанкові споруди. Кермував роботою військовий, іноді приходив інженер. Якось копали вони протитанковий рів понад річкою. За три–чотири години прийшов інженер. Оглянувши роботу, він викликав військового–десятника, сказав, що рів має неналежні схили й звелів переробити все заново. Другого дня, коли роботу було вже майже закінчено, приїхав начальник ділянки, якийсь значний чин, — грузин. Розкричався, скільки в нього вистачило горла, легенів і «совєтської мотивованої термінології», та наказав зроблений рів засипати, а почати копати новий, відступивши п'ять кроків далі. На цій же ділянці, по дну неглибокої там річки, ставили дротяні загорожі. На ранок, коли прийшли на роботу, значна частина тих дротяних загорож, що мали перешкодити ворогові перехід через річку, плавала зверху зі своїми дротами — стовпці, виявилось, були короткі, отже, робітники забивали їх, аби трошки тримався; десятник, видно, того не догледів… Знову переробляти, відривати прибитий до стовпців дріт, змотувати його і т. д. Закінчили розбирати — виявилось, що довших стовпців немає, а сектор цей на другий день треба передавати війську!…

Цей же таки п. Г., що копав протитанкові рови на Ірпені, розповідав мені про свою «мобілізацію» . За кілька днів після повернення з робіт на Ірпені, було оголошено мобілізацію резерви старшого віку — до 50 років.

— Довелося йти, ніде дітися, — казав п. Г. — У військкоматі — «бедлам». А втім, лише третього дня в десятій годині ввечері наш ешелон, десь коло 300 людей, виряджено до Полтави, звичайно, пішим порядком. На дорогу нічого не було видано — правда, нам наказано було взяти з дому харчів на три дні. Ешелон повели через так званий міст «Євгенії Бош»,[131] що його побудовано на місці колишнього ланцюгового мосту. Під час переходу через міст налетіли німецькі літаки і скиненими бомбами та обстрілом вбили одного та поранили двох із нашої групи. На ранок ми добрались до станції Броварі. Харчового пункту та навіть гарячої води ні на станції, ні десь поблизу, не було, хоч тут щодня проходили десятки таких, як наш, ешелонів. Нам дали спочинути півтори години й погнали далі. До Полтави, якщо не помиляюсь, — 240 кілометрів, — ешелон ішов п'ятнадцять днів. Ніде за цих два тижні нас не годували, ніде не було наготовлено навіть гарячої води — йшли весь час жебраючи в місцевого населення та роблячи «нальоти» на колгоспні поля за картоплею й огірками. По дорозі наш ешелон потроху «танув», отже, до Полтави дійшло ледве що половина людей. Ми щоразу зустрічали таких же, як і наші, «одставших». Переважна більшість тих «одставших» рухалась не на схід, а… на захід. Між тими, що йшли на захід, немало попадалось шкільної молоді, а то й дітей із евакуйованих ремісничих та фабричних шкіл. В Полтаві нас «здано» на збірний пункт. Ніколи в своєму житті я не бачив нічого більш забрудженого, як цей збірний пункт: сміття, шкурки від огірків та всілякі відходи лежали суцільною масою. Великі зелені мухи шугали хмарами. Тут же, в цьому бруді, сиділи, лежали, їли, спали тисячі таких, як ми, людей. Але все це нікого не цікавило. Ні в першу світову війну, ні під час війни громадянської я не бачив такого безладдя. Взявши звільнення з двору, я пішов до місцевої санітарної управи, куди я ще зовсім недавно приїздив у службових справах до мого доброго знайомого, лікаря Я… Розповів йому про те, що бачив на збірному пункті…

— Та це ж злочин, та чи далеко ж до всяких захорувань та пошестей — там же десятки тисяч людей, — казав я.

П. Я… відповів, що він усе це бачив і знає, але безсилий щось зробити: «Всюди такий же розвал, просто розум відмовляється вірити, що це дійсність… І це — під час війни… Я з жахом думаю, до чого може привести нас це загальне безладдя…»

За два дні я помітив, що четверо з тих, що прибули зі мною, мобілізованих жидів було звільнено зі збірного пункту. За два наступні дні в такий же спосіб зникло ще чоловіка десять. Орієнтувавшись трохи, я також зважився. Пішов до якогось зі старших чинів військкомату і сказав, що я маю особливе доручення від «наркомздраву» Союзу та потребую звільнення.

— Ваш документ!

Я вийняв і показав документ «наркомздрава СССР». Він мовчки написав на моїй заяві: «Освободить. НН».

Другого дня я «працював» уже в місцевому відділі наркомздоров'я УССР, а за два дні одержав відрядження до Києва «для перевезення родини» і, нарешті, ще за один день я їхав до Києва. Не буду розповідати про те жахливе «їхав», але за два дні я був у Дарниці. Далі їхати не можна — все живе мусить іти до Києва пішки й саме через міст «Євгенії Бош». Перед входом на міст, по обох боках його, стоять НКВД–исти. Документик «для перевезення родини» — поганенький, але роздумувати вже ніколи. Зі мною їхав також із Полтави лікар К…, але мав ще гірший документ. На ходу він шепнув мені: «Беріть правого, я візьму лівого». Наблизились. «Документ!» Подаю. Дивиться, мовчить, тоді раптово: «П'шол!» Я повільно, не поспішаючи, рушив через міст. Через плече, не оглядаючись, бачу — мого попутника, лікаря К…, затримали. Я надав ходу…»

Ті НКВД–исти на мосту «Євгенії Бош» нагадали мені улюблену примовку мого покійного двоюрідного брата Трохима: «Пан кладе печать, а мужик дивиться — де б його почать». Я бачив сотні й тисячі таких, як шановний п. Г…, але, звичайно, без «документика». Вони, зрозуміло, не йшли на міст «Євгенії Бош», а всякими способами обходили цю «панську печать». Всі вони мандрували також десь від Полтави, Миргорода, але не битими шляхами, а манівцями. Через Дніпро їх перевозили вночі діди–рибалки або жалісливі молодиці:

— …Та де ж уже вас дівати — сідайте. Дак, кажете, від Полтави?… До Григорівки?… Та знаю, чому ж не знати — за царської війни нас ганяли туди… Чому ж не знати… Бачив і я світу, дітки…

І за якусь годину — ви на правому березі.