Минулої зими на одному з'їзді української еміґрації в Авґсбурґу я познайомився з літнім поважним чоловіком, який впродовж всього свого життя працював народнім учителем на Чернігівщині. В 1943 році, при наближенні совєтських армій, він разом із своєю родиною з власної волі став «переміщеною особою».[137] В 1945 р. був насильно репатрійований і переданий французькою військовою владою до совєтського транспорту. В запломбованих вагонах — разом із кількома тисячами таких же, як сам, насильно репатрійованих[138] — перевезений на совєтську зону, звідки втік із невеличким гуртком щасливіших, і тепер знову з запалом юнака віддався своїй рідній стихії — вчити «переміщених» дітей… Прізвища його назвати не можу: на Чернігівщині в нього залишилось багато свояків та друзів і це може коштувати їм життя. Отже, назву його паном К… Цьому п. К… довелося бути свідком і, до певної міри, співучасником цієї жахливої події.
— Десь наприкінці січня 1942 року, — розповів мені п. К…., — на станцію Пирогівка було доставлено партію полонених червоноармійців коло 4.000 чоловік. Транспорт прибув на станцію Пирогівка ввечері, і зараз же полонених було направлено пішки до Новгород–Сіверська — за дванадцять кілометрів. Переважна частина полонених була дуже виснажена, було багато хворих, одяг нужденний. Вночі німецький комендант подзвонив бюрґермайстрові Новгород–Сіверська й наказав вислати дві автомашини та з десяток підвід, щоб «підібрати відсталих полонених». Панові К… довелося взяти участь у цій акції. Відсталих полонених по дорозі не було, зате була сила трупів: буквально на кожних десять–двадцять кроків то з одного, то з другого боку дороги лежали полонені трупами. Не менш як 95 відсотків із них мали стріляні рани. Таких «відсталих» було підібрано за день, приблизно на вісім кілометрів шляху, коло 300 трупів. Другу частину дороги з боку Пирогівки прибирали пирогівські селяни».
Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа[139] до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила–силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М…, мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє–троє наших, так званих «переміщених осіб», зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — «куди записують», «якого фаху й віку», «Венесуела», «Бельгія» і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.
Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М… розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К… Сина пана М… було виряджено з підводою підбирати цих «відсталих» полонених. М… запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких «відсталих».
Правда, я знаю кілька випадків і більш–менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород–Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.[140] Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо–Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.[141] Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити «брата» чи «племінника» тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як «місцевих селян» було звільнено з полону.
Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.
В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25–36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі,[142] наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.
Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до «визволителя» різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати «геніяльному стратегові й вождеві» та «патріотичному підйомові (?) руського народу», який, мовляв, одностайно став на захист «соціялістичної родіни».
* * *
Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР[143] озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941–42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.
Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.
Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.
Проте і ця грізна пересторога не протверезила «визволителя». Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення «визволених» країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.
Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на «визволених» теренах.
* * *
Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по–перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по–друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два–три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще «цінності» — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але «цінності» ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в «Арбайтсамті» (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.
Група інженерів–силікатників з метою створити базу для прожиття бодай основних кадрів промисловости будівельних матеріялів, а також з метою збереження заводів від руйнування, — взяла в оренду у Київської міської управи та деяких районових управ десь коло десять цегельно–дахівних заводів, а також київські цементний та керамічний заводи. Я вступив до того Товариства і одержав призначення на директора Стайківської групи цегельно–дахівних заводів. Згодом мені були підпорядковані також халепський та ржищевський заводи.
У зв'язку з роботами у відбудові зруйнованого устаткування та, зокрема, силового господарства заводів я примушений був часто виїздити в різні, часом досить віддалені, райони як Правобережжя, так і Лівобережжя. Це давало мені можливість бути обізнаним із настроями переважно сільської людности.
До родини в Київ приїздив я лише час до часу. Тому я дуже мало обізнаний з громадсько–політичним життям Києва. Знаю лише, що все було досить добре притиснене кованим чоботом «визволителя».
Правда, під час тих приїздів мені доводилось чути багато всяких оповідань про життя в Києві, але, не маючи певности в правдивості цих оповідань, не буду їх переказувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 7. Приємного читання.