Розділ IV. Два роки німецької окупації

Правда, я знаю кілька випадків і більш–менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород–Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.[140] Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо–Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.[141] Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити «брата» чи «племінника» тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як «місцевих селян» було звільнено з полону.

Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.

В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25–36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі,[142] наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.

Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до «визволителя» різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати «геніяльному стратегові й вождеві» та «патріотичному підйомові (?) руського народу», який, мовляв, одностайно став на захист «соціялістичної родіни».

Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР[143] озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941–42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.

Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.

Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.

Проте і ця грізна пересторога не протверезила «визволителя». Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення «визволених» країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.

Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на «визволених» теренах.

Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по–перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по–друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два–три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще «цінності» — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але «цінності» ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в «Арбайтсамті» (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.

Група інженерів–силікатників з метою створити базу для прожиття бодай основних кадрів промисловости будівельних матеріялів, а також з метою збереження заводів від руйнування, — взяла в оренду у Київської міської управи та деяких районових управ десь коло десять цегельно–дахівних заводів, а також київські цементний та керамічний заводи. Я вступив до того Товариства і одержав призначення на директора Стайківської групи цегельно–дахівних заводів. Згодом мені були підпорядковані також халепський та ржищевський заводи.

У зв'язку з роботами у відбудові зруйнованого устаткування та, зокрема, силового господарства заводів я примушений був часто виїздити в різні, часом досить віддалені, райони як Правобережжя, так і Лівобережжя. Це давало мені можливість бути обізнаним із настроями переважно сільської людности.

До родини в Київ приїздив я лише час до часу. Тому я дуже мало обізнаний з громадсько–політичним життям Києва. Знаю лише, що все було досить добре притиснене кованим чоботом «визволителя».

Правда, під час тих приїздів мені доводилось чути багато всяких оповідань про життя в Києві, але, не маючи певности в правдивості цих оповідань, не буду їх переказувати.

Отже, спинюсь лише на окремих подіях та явищах, що їх мені самому довелось спостерігати.

В рядах німецької армії було немало еміґрантів з часів громадянської війни.[144] Були це переважно колишні старшини як російських білих армій, так і армії Української Народньої Республіки; були також колишні звичайні вояки цих армій; зустрічав я між ними й молодиків — це «еміґранти», які виросли, а то й народились на вигнанні, в чужих землях. Були вони, звичайно, в німецькій уніформі. Багато таких еміґрантів появилось навесні 1942 р., коли прибула відома німецька організація ТОДТ,[145] яка почала розбудовувати на Правобережжі та особливо на Лівобережжі шляхи, летовища тощо. Серед командного складу, інженерів, техніків, шоферів було багато таких еміґрантів, але здебільшого тут були представники російських білих армій, переважно з Юґославії.

Я пригадую, з яким довір'ям і сердечністю зустрічало таких еміґрантів населення, і особливо селянство. Навесні 1942 року я був свідком однієї з таких зустрічів у Білій Церкві. Був то армійський офіцер колишньої української армії, народжений в Переяславі. Його зразу оточив натовп. Теплі взаємні привітання. Люди розпитують, як жилося за кордоном, чи багато там наших людей, що вони роблять, але головна тема — це те, що найбільш болить людей: що діється в світі, що ж воно буде зрештою; чому так довго німці не дають дозволу на утворення українського уряду; чи скоро буде утворено українську армію, щоб, зрештою, самим оборонити кордони від большевицької навали. Смикають того офіцера з усіх боків за рукава:

— Та зайдіть, пане старшино, хліба–соли одвідати, не погордуйте.

— Та хоч на хвилиночку зайдіть — ось же й моя хата!.. З одним із таких еміґрантів–офіцерів, п. Нордманом, уродженцем Ліфляндії, я зустрічався досить часто. Років чотирнадцяти він разом із рештками розбитих большевиками білих армій потрапив до Японії. Його батька — полковника колишньої царської армії — в одному з останніх боїв із большевиками забито. З Японії п. Нордман перебрався до Юґославії, де й закінчив освіту. Працював він як представник якоїсь лондонської фірми в Юґославії. З початком війни з СССР:

— … слідуючи родинній традиції й заповітам покійного батька, — казав п. Нордман, — я вважав за свій святий обов'язок вступити в ряди армії, яка вела війну проти большевиків. Гітлерівський режим мені, та й багатьом із нас, не подобається, але він оголосив війну комуністам, і того досить, — мета в нас спільна. Знищимо комуністів, а там якось уріжемо й апетит Гітлера…