Розділ IV. Два роки німецької окупації

Люди кажуть: «Силою копати криницю — води не пити». Заперечувати глибоку життєву правдивість цієї народньої приказки ледве чи стане хто. Коли б не дружня, співчутлива, віддана робота місцевих робітників, своїми силами та примусом німці ніколи не відбудували б так скоро й третини цих заводів. Німці мало що приклали своїх сил до відбудови цукроварень,[147] та вони й не мали до того ні можливости, ні часу — це зробили робітники та службовці цих заводів. Вони заздалегідь, коли большевики заводи нищили, значну частину машинового обладнання та найважливіші частини заводських машин «приховали»… в криницях, у ставках, десь поміж непотрібним брухтом, позакопували ящики з важливішими запасними частинами машин, як це було, наприклад, на Піївському та Став'янському заводах. Німцям і довіку не спало б на думку десь шукати ті частини, а привезти нові вони не мали змоги, та й це потребувало часу. Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з'явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися — звідки воно все це береться. Багато заводів поновило роботу вже у виробничому сезоні 1941–42 р.

Приблизно так само відбувалась відбудова інших промислових закладів, зокрема — відновлення виробництва деяких сільськогосподарських машин та предметів широкого вжитку.

Проте я не збираюсь тут описувати, як відновлювалась промисловість під час окупації, — справу цю я мало знаю в її подробицях. На відбудові цукроварень я спинився лише тому, що з цією промисловістю я був більш–менш обізнаний, та що тут особливо яскраво виявилась «самодіяльність» робітників — «безпартійних большевиків».

Переважну частину промислових закладів було підпорядковано міським та районовим управам. Частину було здано в оренду фаховим товариствам. Так, наприклад, на Київщині, як я вже згадував, більш десятка заводів будівельних матеріялів (цегельні, керамічні, цементові заводи) було здано новоутвореному акційному Товариству Інженерів у довготермінову оренду на десять років. І тут, як і в цукровій промисловості, відбудова відбулась без найменшої участи німців, лише завдяки самодіяльності робітників заводів. Більшість із цих заводів уже в 1942 році працювала цілком нормально.

В 1942–43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в «московок», чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.

Колишні сільські партійні та так звані «активісти» жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.

Колишні «розкуркулені», втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937–41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.

В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь–якої певної системи запроваджено не було.[148] Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на «власність» селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири–п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.

В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.

В багатьох районах Київщини було запроваджено спільну обробку польової землі. Потрібну частину насіння вносив кожний господар. Розподіл урожаю провадився на корню, отже, врожай збирав уже кожний окремий господар осібно.

Запроваджені окупаційною владою податки натурою — збіжжя, м'ясо, молоко, яйця та інше, — як рівняти до всяких прямих і затушкованих податків за совєтських часів, були менші.

Основна маса селянства жила в 1942–43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,[149] овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м'яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян–наддніпрянців бочки «оселедців»: селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з'явились вівці. Птиці також мали досить — цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.[150] Так звану самогонку — горілку — «гнали» майже в кожній третій, а вже певно — в четвертій хаті. Недаром на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з'їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п'ять років совєтського панування. І це нехай не дивує читача: навіть там, де система польового господарства мала колгоспні форми, селяни одержували за свою працю в два–три рази більше, ніж за совєтської влади. На Чернігівщині, наприклад, та, зокрема, на Новгород–Сіверщині в 1941–42 роках селяни одержували по три–чотири кілограми за трудодень, тоді як за ввесь час совєтсько–колгоспного життя оплата трудодня в цих місцях майже ніколи не перевищувала 500–700 грамів за трудодень. Це ж саме треба сказати й щодо значної частини Київщини, зокрема — придніпрянських сіл.

Люди, позбувшись колгоспного ярма, рвалися до своєї роботи. Треба було бачити, з якою любов'ю, з якою побожністю вони поралися біля своєї землі, з якою врочистістю виїздив хазяїн у поле сіяти свою пшеницю, з якою веселою заклопотаністю селяни поспішали в поле, десь за дві години до світанку, щоб до сонця зв'язати гречку; треба було бачити, як дбайливо було впорано городи та наділені для індивідуального користування ділянки польової землі, щоб зрозуміти, як остогидло бідним селянам колгоспне ярмо, оте «колгоспне щасливе життя», про яке українське селянство склало відому пісеньку:

«… ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні…»

Поля, що їх обробку провадили спільно, також було впорано з давно вже невиданою дбайливістю: адже люди знали що все, що там уродить, — то їхнє. Так само було добре оброблено «колгоспні» поля — люди знали, що з того «колгоспу» буде сплачено окупаційній владі твердо визначену частину–податок, решта ж належить їм — господарям, і що більша буде тая решта, то більше буде в них у засіках. І тому робота, як кажуть, горіла в руках. Сільськогосподарський реманент, як відомо, було в більшості знищено при відступі совєтських армій, але вже в 1942 році реманент у переважній частині селян був — щоправда, примітивно зроблений сільськими ковалями та колишніми полоненими з глибинних областей Совєтського Союзу, між якими було багато всіляких фахівців–робітників. Отже, були плуги, борони, рала, культиватори, вози та інше.

За два роки окупації зовнішній вигляд селянства в його масі змінився на краще як щодо здоров'я, так і до одягу. Величезні маси «мішечників», себто мешканців міста, шукаючи хліба, сала, птиці, меду та інших засобів харчування, несли з собою одяг, взуття, годинники і т. д. Несли міняти свої злиденні рештки, але несли й речі, здобуті в жидівських та залишених комуністами помешканнях у перших днях після вступу німців.

Коли дивитися на цей буйний розквіт селянського добробуту після колгоспної неволі, само собою напрошується порівняння з часами так званого НЕП–у[151].[152]

І тоді, нісля проголошення НЕП–у, з блискавичною швидкістю, за два–три роки, розквітла країна, і тоді поля забуяли пшеницями, а базари ламались від усякого добра. Звичайно, на цей раз масштаб того відродження був менший — війна, окупація не могли не відбитись на всьому житті, але загальна картина та ж: селянство з таким же захопленням заходилось будувати своє власне господарство.

Проте було б помилкою узагальнювати такий стан. Подекуди в окремих районах і податкова практика, і загальне ставлення до селянства були далеко гірші; це особливо відноситься до районів, де діяли совєтські партизанські загони. Взагалі треба сказати, що певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Часто такий чи інший режим у певних районах визначався моральними якостями чи адміністративними здібностями Ґебітскомісара чи Крайсляндвірта.[153]