Розділ IV. Два роки німецької окупації

Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С…, який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941–42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941–42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно добре. Було вжито заходів до відкриття Київського Політехнічного Інституту, призначено директора інституту, професорів, зареєстровано коло п'ятисот студентів, але внаслідок постійних зволікань німецької влади, а далі внаслідок набору студентів на роботи до Німеччини навчання в інституті так і не було поновлено.

На Київщині та Чернігівщині в більшості сільських та міських початкових і середніх шкіл навчання було поновлено. Користувались, звичайно, підручниками совєтського видання, позамазувавши чорнилом «вождів» та повикреслювавши хвалебні їм пісні. Всюди було запроваджено навчання Закону Божого. Викладали священики, але в багатьох школах також і вчителі (уявляю долю тих сердешних учителів, коли вернувся Сталін зі «своїм у доску» патріярхом…).

Відновлення навчання в нижчих та середніх школах відбувалось виключно зусиллями місцевого самоврядування. Окупаційна влада нічим не допомагала, але й не перешкоджала. Що ж до вищих, особливо технічних шкіл, то всякі спроби поновити навчання в них завжди натрапляли на якісь «перешкоди», завжди зустрічали хоч і приховане, але виразно вороже ставлення. Відповідні керівники Київського генерал–комісаріяту на всякі домагання про відкриття вищих шкіл, покликаючись на несприятливі умови», настирливо радили звернути основну увагу не на вищі технічні, а на нижчі — ремісничі ніколи.

* * *

Зрештою, щодо співпраці з німцями. Так, співпраця з німцями була, і то не з боку окремих осіб, але з боку переважної більшости найширших кіл населення. На цю співпрацю з цілковитою щирістю, особливо в першім році окупації, ішла інтеліґенція, так само робітники та селяни. В цих перших часах більшість населення вірила в можливість доброго співжиття з дружньою сусідньою Німеччиною. Значна частина населення, навіть людей, які прихильно ставились до совєтської влади, «співпрацювали», щоб якось підтримати животіння своєї родини, щоб врятувати своїх дітей від голодної смерти. Додам ще, що все населення, за розпорядженням окупаційної влади, було зареєстроване в Арбайтсамтах і мусіло працювати. Співпраця ця полягала в основному у відбудові господарства країни. На «співпрацю» також охоче йшли комуністи, яких і в містах, і на селах було багато. Але певна частина комуністів, залишаючись вірними Сталінові, ішла на цю «співпрацю» з своєю прихованою метою. Мушу побіжно сказати, що німці в значній частині випадків виявили повне невміння щодо підбирання потрібних їм людей.

Багато людей із теперішньої, другої масової еміґрації зі Сходу, які були свідками, а часто й активними учасниками того, що діялось у СССР, та, зокрема, в Україні в 1941 році, та особливо з тих, які засипали німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України, тепер вважають за «хороший тон» соромливо замовчувати оті симпатії чи, як би його краще назвати, оту тягу до ворожої німецької армії. Робиться це, очевидно, для того, щоб прибрати «льояльного», доброго вигляду в очах переможців–альянтів. Правда, більшість населення потім, у 1942–43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того «визволителя», змінила своє ставлення до нього. Але ці настрої та тяга до ворога, в якому тоді бачили лише ворога комунізму, були, і того не треба ховати.

Надміру «льояльні» особи намагаються заперечувати наявність доброго ставлення населення окупованих земель до німецької армії. Вони твердять (це мені доводилось кілька разів чути тут, на еміґрації), що ті квіти, якими населення осипало німецьких ворогів у Києві та й багатьох інших містах і селах України, та «хліб–сіль», що нею зустрічали німецьких командирів, — це все дурниці, це робили лише запеклі контрреволюціонери, залишки недорізаної большевиками старої царської буржуазії, що якимсь щастям ще уціліла, а що населення в цілому й робітники зокрема вороже наставлені проти окупантів. Для цих людей я хочу навести один із багатьох тисяч фактів, що свідчать діяметрально протилежне.

Загальновідомо, що, скажемо, так потрібну німцям цукрову промисловість України було відновлено з дивовижною швидкістю. Також, гадаю, відомо всім, що большевики, залишаючи Україну, приклали багато зусиль, щоб нищити поруч із іншими промисловими закладами і цукрові заводи, адже й вони добре розуміли значення цих заводів для Німеччини. І все ж таки, не дивлячись на ці величезні руйнування, які було заподіяно тим заводам большевиками, впродовж дивовижно короткого часу із 152 цукроварень поновило роботу й працювало повним темпом.

Люди кажуть: «Силою копати криницю — води не пити». Заперечувати глибоку життєву правдивість цієї народньої приказки ледве чи стане хто. Коли б не дружня, співчутлива, віддана робота місцевих робітників, своїми силами та примусом німці ніколи не відбудували б так скоро й третини цих заводів. Німці мало що приклали своїх сил до відбудови цукроварень,[147] та вони й не мали до того ні можливости, ні часу — це зробили робітники та службовці цих заводів. Вони заздалегідь, коли большевики заводи нищили, значну частину машинового обладнання та найважливіші частини заводських машин «приховали»… в криницях, у ставках, десь поміж непотрібним брухтом, позакопували ящики з важливішими запасними частинами машин, як це було, наприклад, на Піївському та Став'янському заводах. Німцям і довіку не спало б на думку десь шукати ті частини, а привезти нові вони не мали змоги, та й це потребувало часу. Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з'явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися — звідки воно все це береться. Багато заводів поновило роботу вже у виробничому сезоні 1941–42 р.

Приблизно так само відбувалась відбудова інших промислових закладів, зокрема — відновлення виробництва деяких сільськогосподарських машин та предметів широкого вжитку.

Проте я не збираюсь тут описувати, як відновлювалась промисловість під час окупації, — справу цю я мало знаю в її подробицях. На відбудові цукроварень я спинився лише тому, що з цією промисловістю я був більш–менш обізнаний, та що тут особливо яскраво виявилась «самодіяльність» робітників — «безпартійних большевиків».

Переважну частину промислових закладів було підпорядковано міським та районовим управам. Частину було здано в оренду фаховим товариствам. Так, наприклад, на Київщині, як я вже згадував, більш десятка заводів будівельних матеріялів (цегельні, керамічні, цементові заводи) було здано новоутвореному акційному Товариству Інженерів у довготермінову оренду на десять років. І тут, як і в цукровій промисловості, відбудова відбулась без найменшої участи німців, лише завдяки самодіяльності робітників заводів. Більшість із цих заводів уже в 1942 році працювала цілком нормально.

* * *

В 1942–43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в «московок», чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.

Колишні сільські партійні та так звані «активісти» жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.

Колишні «розкуркулені», втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937–41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.

В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь–якої певної системи запроваджено не було.[148] Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на «власність» селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири–п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.

В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.

В багатьох районах Київщини було запроваджено спільну обробку польової землі. Потрібну частину насіння вносив кожний господар. Розподіл урожаю провадився на корню, отже, врожай збирав уже кожний окремий господар осібно.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 9. Приємного читання.