Розділ IV. Два роки німецької окупації

Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
* * *

Після вересневих вибухів та пожеж центральна частина міста та, зокрема, вулиці Хрещатик, Прорізна, Фундуклеївська (Леніна) аж до Володимирської (Короленка) вулиці, Інститутська, Миколаївська (Карла Маркса), Лютеранська (Енгельса) — являли собою жахливі руїни.

З перших днів приходу німецького війська стихійно почалось переселення з підвалів (пивниць) та з передмість Києва до розкішних кімнат, які залишились по евакуйованих комуністах та жидах. Але скоро всю цю справу перебрала до своїх рук житлова управа міста. Всі такі помешкання взято на облік; меблі та інші речі звезено до спеціяльних сховищ і здано під відповідальність призначених керівників будинків. Все це майно зараховано до фонду «безгосподарного майна». Часто–густо до цих сховищ приїздили авта Ґестапо чи СД. Люди, які називали себе ґестапівцями, забирали найбільше цінне з цих речей, залишаючи написану на клаптику паперу «розписку». Іноді ці люди були німцями, іноді ці люди — в уніформі ґестапівців — розмовляли російською або українською мовою. Отже, все найбільш цінне зникло в такий спосіб. Звичайно, в тому розтаскуванні «безгосподарного майна» брали «посильну» участь і свої.

Пізніше майно це продавалось за ціни досить помірковані. Виручка йшла до каси Київської міської управи.

В Києві від тих оптимістичних сподіванок, про які мені довелося чути під час мого першого відвідування, мало що залишилось. Схоже було на те, що ілюзіям про український уряд та всяким надіям приходив кінець.

У вчинках німецького командування помітно було відсутність певности, зокрема щодо українського питання. Після оволодіння Правобережною Україною спочатку нібито довірливе, прихильне ставлення до українців потроху стало змінюватись. Особливо яскраво виявилось це в ставленні до військовополонених. Я вже відзначив, що полонених із місцевого (Правобережжя) населення — українців — звільняли часто–густо на першому ж збірному пункті, а так само і з таборів полонених. Спочатку досить було назвати себе українцем або прийти якійсь жінці й назвати когось із полонених своїм братом, чоловіком, батьком чи сином, як його зараз звільняли з табору полонених. Але далі стали чинити всякі утруднення, вимагаючи документів, приговору громади, рішення місцевої управи і т. ін. Понадававши «векслів» підсовєтським народам та населенню України, зокрема, в своїх авіялистівках у перших трьох місяцях війни, та оволодівши значною частиною України, гітлерівські проводирі «передумали»: дуже вже легкою показалась їм досягнена перемога. До того ж українське сонце, що ним так часто милувались німецькі офіцери та вояки на київській пляжі, та золоте руно української пшениці розпалили жадобу, і тому вони всілякими способами уникали платити по виданих «векслях». Істинно бо кажуть — апетит приходить із їдою.

Такою ж відсутністю певно визначеної лінії позначено й відносини гітлерівського керівництва з українськими політичними центрами на еміґрації. Але це не належить до моїх вражень із часів німецької окупації в Україні.

Сприятливий час, коли в Україні все, що було кращого між селянством, інтеліґенцією та робітниками, жадібно чекало, коли, зрештою, буде виконано обіцянки й дозволено організувати свою українську армію, коли уже можна буде стати самим проти ненависної червоної Москви, — цей сприятливий час було втрачено. Майже сорокамільйонове населення Великої України зневірилось, надії зів'яли.

Такою ж непевністю, нерішучістю позначено й ставлення до так званого Власівського руху; адже організована Власовим досить численна армія[132] здебільшого не була навіть озброєна. Нерішучість, вагання гітлерівських радників загубили й цю справу.

Такою ж нерішучістю і мінливістю характеризуються й багато інших заходів німецької окупаційної влади в Україні: земельне, скажемо, питання та інші.

Зміну у ставленні до українців можна спостерігати і в багатьох інших, дрібніших питаннях. Наприклад, за якийсь час після приходу німців до Києва видано розпорядження повернути мешканцям Києва української національности радіоприймачі, що їх свого часу була відібрала совєтська влада і які, власне, ще в перший день приходу німців населення самочинно розібрало зі склепів, де ці радіоприймачі переховувались. Мешканцям іншої національної приналежности, в тому числі й росіянам, заборонялось мати приймачі. Це викликало багато невдоволення. Мій приятель, лікар С. (нині вже покійний), — росіянин, який роками вірив і доводив, що лише за допомогою німців можна позбутись сталінського «раю», — дуже хвилювався:

— Чого вони хочуть від нас? Ми всі — громадяни України, ми всі — антикомуністи! — репетував він.

Але… за десять днів німецький комендант міста був видав інший наказ, яким пропонувалось усьому населенню, незалежно від національної приналежности, здати назад усі радіоприймачі та всякі радіодеталі — до радіолямп включно. Надалі тримати радіоприймачі було дозволено тільки так званим фольксдойчерам.

Треба сказати, що, крім людей справді німецького походження, до лав фольксдойчерів пробралось досить багато тих спритних людей, які за всяких умов, за всякого режиму вміють своєчасно й вигідно влаштуватись.

Здебільшого все це були людці, які непогано почували себе й за совєтської влади; між ними немало колишніх членів комуністичної партії та таких, що користувались довір'ям, — так званих совєтських активістів, коротше кажучи — представників того «нового соціялістичного суспільства», що їх так плекала та пишалась ними совєтська влада.

Причиною описаних вище змін у ставленні до місцевого українського населення безперечно було оп'яніння гітлерівської верхівки від успіхів.

У німців закрутилась голова від мільйонів полонених, від успіхів на фронтах; хоч успіхів тих було досягнуто в значній частині за рахунок цілковитого небажання підсовєтського населення та червоноармійців воювати, небажання захищати комісарів, колгоспи, небажання офірувати своє життя за «сталінську родіну» — мачуху й лише в меншій мірі ті успіхи можуть бути віднесені за рахунок безперечно непоганого німецького та бездарного совєтського командування.

На всяку диверсію совєтських аґентів — висаджування в повітря будинків, підпали, — німці відповідали масовими розстрілами населення: сто чоловік, двісті чоловік і т. д. Так, коли було підпалено відомий будинок Київської міської ради, де за часів большевиків містився обласний комітет Комуністичної партії, німці оточили суміжні з цим будинком вулиці, взяли підряд, хто перший попався до рук, двісті чоловік і розстріляли.

В листопаді почались перші масові арештування та розстріли серед української інтеліґенції.[133] Політичне життя, яке лише почало оживати, пішло в підпілля.

На громадському обрії випливали наверх маловідомі, малоавторитетні, випадкові люди, що часто–густо дбали лише про власне збагачення. Десятки тисяч комуністів більшої й меншої ранґи в містах і селах залишались на волі, спекулювали, проникали в органи самоврядування, в поліцію, в так зване «СД», Ґестапо, мстились на мирному населенні й назагал жили досить непогано.

Треба особливо підкреслити, що незважаючи на тваринну паніку, якою були охоплені керівні партійні верхи в перших місяцях війни, очевидно, за зарані виготовленим пляном на теренах України було залишено широко розгалужену сітку, яка складалась із перевірених комуністів та робітників НКВД. Багато тисяч комуністів більшої й меншої ранґи, що їх, за наказом окупаційної німецької влади, було зареєстровано в міських та районових управах, залишаючись на волі, пляново, систематично вели свою підривну роботу. Німці того не помічали й охоче використовували спритних московських аґентів.[134]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи