Розділ IV. Два роки німецької окупації

Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

На чолі районових та сільських управ часто–густо стояли члени комуністичної партії. Це ж і щодо поліції. Досить сказати, що в такому великому місті, як Харків, з двадцяти районових бюрґермайстрів (місто було поділено на двадцять районів) — вісім були спеціяльними совєтськими аґентами, яких виявлено і знешкоджено значно пізніше. Численні спроби інформувати місцеве німецьке командування про підривну роботу прихованих комуністів, як правило, закінчувались трагічно: таких інформаторів або саджали до в'язниць або, найчастіше, розстрілювали. А комуністи, використовуючи тонко зіткану аґентурну сітку, яка охоплювала всі окупаційні організації в німецькому запіллі, провадили свою московсько–комуністичну політику.

Зима прийшла сувора, холодна. В містах хліба не було. Приділ хліба (лише в Києві) — сто грамів на день якоїсь суміші просяного борошна з лупинами — не давав можливости підтримувати життя. М'яса і товщу, звичайно, населення не одержувало; купувати ж на чорному ринку мали можливість лише спекулянти. Фольксдойчери одержували спеціяльний німецький приділ продуктів і почували себе краще. Починалось так зване «мішечництво», починалось масове вимирання інтеліґенції. «Визволителі» вдавали, що не помічають того.

Такий «пасивний» спосіб масового нищення населення та, зокрема, інтеліґенції набрав особливо жахливих форм У Харкові. Як відомо, взимку 1941–42 рр. населення Харкова не одержувало ні хліба, ні будь–яких інших харчових продуктів. Приватного довозу продуктів через особливий прифронтовий режим також не було. Вихід населення за межі міста було заборонено. Відомо також, що за системою постачання, яка існувала в Совєтському Союзі, запасів харчових продуктів у населення не було. Навіть у найкращих випадках — у людей найбільше вправних та передбачливих — таких запасів могло бути на тиждень–два. Перед відходом совєтських армій із міста населенню також нічого не було видано, хоч у тому ж часі величезні запаси харчових продуктів було знищено. Не бачити й не знати цього німці не могли. Отже, населення такого великого індустріяльного міста, як Харків, цілком свідомо, з одного боку — совєтське керівництво і з другого — німецька окупаційна влада, прирекли на голодне вимирання. Тільки найбільш вправні, здорові люди, наражаючись на тисячі небезпек, ризикували якось добитись до найближчих сіл, щоб випросити або виміняти якийсь пуд овочів чи кілька кілограмів хліба; але всі ці ближчі села скоро було «об'їджено» до цурки. Отже, вся маса населення, а особливо інтеліґенція та наукові робітники, як менше пристосовані до боротьби за життя, повільно вимирала. Значна частина людей мала опухлі обличчя, опухлі ноги, вкриті особливими «голодовими» виразками. Німецька влада це бачила й знала, але не вживала будь–яких запобіжних заходів, хоч до того й були всі можливості: зовсім недалеко, на захід від Харкова, після відходу совєтів залишились величезні запаси збіжжя. За цю жахливу зиму в Харкові вмерло, за «різними обчисленнями, від 40 до 60 тисяч людей.[135] Правда, в Харківській міській управі зареєстровано за цю зиму лише 30 тисяч таких померлих, але є поважні підстави припускати, що багато померлих залишилось незареєстрованими; так само не враховано тих, що померли в околицях Харкова та по дорогах під час втечі з міста. Померлих часто–густо не хоронили, а звозили й скидали до пивниць житлових будинків. Ці трупи почали вивозити й прикопувати та спалювати лише пізньої весни, коли через сморід стало неможливо рухатися містом.

В середині зими, коли померлих уже не оправлялись вивозити, коли щоденно почало вмирати по кількасот дітей, німецька комендатура нарешті «побачила» це лихо й дозволила населенню Харкова виходити за місто та перебиратись на захід від Харкова. Величезна лявіна людей, тих, що ще спроможні були рухатись, посунулась із міста на захід та південний захід. До краю обезсилені, голодні, опухлі люди заповнили всі шляхи в напрямках до Запоріжжя, Дніпропетровська, Полтави, Києва. Значна частина ішла з дітьми. Все це рухалось, утопаючи в глибокому снігу, навантажене рештками свого «совєтського добробуту» — поношеним одягом, простирадлами, старими черевиками, годинниками та іншим жалюгідним «добром», щоб десь проміняти це на якийсь кілограм хліба чи картоплі. Зима тоді була сніжна, холодна. Морози доходили до 30–35 ступнів нижче нуля. Багато тих, що рушили з міста, загинуло — замерзло в дорозі. Шляхи на захід від Харкова було рясно усіяно трупами цих утікачів з міста смерти. Проте цей милостивий дозвіл «утікати» з міста мало що поміг: значна частина населення, що найбільше терпіла від голоду, була до краю вже виснажена і, не маючи змоги використати цей дозвіл, залишалася в місті вмирати.

Добре використав цей дозвіл лише Кремль: з цією лявиною, під виглядом голодуючих харків'ян, було виряджено з прифронтової полоси кілька тисяч московських аґентів–комуністів, багатьох із яких «доставлено» зі сходу, з–за лінії фронту.

Значна частина цих «післанців» була добрана в східніх областях України та на Московщині. Отже, на Лівобережній та Правобережній Україні мало хто знав їх як комуністів та НКВД–истів. Багато з тих аґентів відносно непогано знали німецьку мову, що ще раз стверджує, що це все були спеціяльно підготовлені й дібрані люди. Прикриваючись ім'ям утікачів із Харкова, ця агентура розсипалась по Україні, видаючи себе за всіляких фахівців–безпартійних, що врятувались від совєтських переслідувань. Вони, як блощиці, поповзли в усі щілини органів місцевого самоврядування, поліції, ґестапо. Значну частину перекладчиків–дольметчерів при так званих ортскомендатурах та запільних військових організаціях складали саме ці аґенти. Це ж саме ці дольметчери, являючись часто–густо єдиними посередниками між місцевим населенням та представниками німецької влади, неправдивим, умисним перекручуванням інформацій та того, що говорилось, провокували розстріли багатьох тисяч людей, на яких німці могли б опертись у своїй боротьбі проти Сталіна. Мені розповідали про значну кількість випадків, коли таких дольметчерів було піймано, випадково звичайно, на явно провокаційних, неправдивих перекладаннях того, що говорилось. В тому ж часі ці дольметчери, беручи участь у значній більшості заходів німецької влади, були добре обізнані і являлись совєтськими шпигунами.

Як це не дивно, але факт, що Гітлер, автор відомого «Майн Кампф», готуючись до походу на схід, майже не мав своїх людей, які б володіли російською та українською мовами. Отже, у своїх зносинах із місцевим населенням німці мусіли майже цілком здаватись на місцевих дольметчерів.[136]

Робота совєтської аґентури в німецькому запіллі є одною з високоповчальних сторінок цієї війни і безперечно заслуговує докладнішого і ґрунтовного вивчення.

Совєтське керівництво, виявивши себе бездарними командирами в боях із німцями, в той же час виказало таки справді величезні здібності в галузях підпільного шпигунства та особливо всіляких провокацій, далеко залишивши позаду жорстокого, але простодушного «Міхеля».

Про цю жахливу харківську зиму мені розповідав у 1942 році в Києві інженер–механік Н…, п. К…, учитель С… та вже тут, в Німеччині, пані Л. та проф. Воронін, які разом зі своїми дітьми брали участь у тому, повному жаху, «великому ісході». Отже, правдивість описаних тут подій не викликає жадного сумніву.

На жаль, часто–густо я примушений обмежуватись лише схематичною реєстрацією основних моментів цієї чи іншої події.

— Вирвавшись із Харкова, — казав пан Воронін, — ми прожили майже рік у містечку, двадцять п'ять кілометрів на північний захід від Харкова. Під час відомого прориву німецьких позицій червоною армією взимку 1942–43 року, щоб не потрапити в руки червоних, не дивлячись на тяжкий стан здоров'я та суворі морози, я разом із дружиною та двома дітьми вирішив втікати на Київ. Не буду тут описувати вам цієї жахливої подорожі, яка тривала майже три тижні. Відмічу лише випадок, що нам його довелося спостерігати недалеко від Полтави (між Мерефою та Валками). Падав густий сніг. Дорога надзвичайно тяжка. Поперед нас час до часу чути було окремі постріли. Кожних двісті–триста метрів на дорозі лежали добиті полонені, ще не засипані снігом. За півтори години ми нагнали колону полонених червоноармійців — понад десяток тисяч душ, — яких вели на схід під охороною… місцевої поліції, що складалася з совєтських людей. Постать одного із цих провідників особливо врізалась мені в пам'ять. Був це товстючий велетень з обличчям деґенерата — тип, подібного якому можна знайти хіба в відомій ґалерії злочинців, що її подано в книжці «Сахалін», якщо не помиляюсь, Дорошкевича. Цей страхітливий гун на наших очах пристрелив кількох полонених, що не мали сили вже рухатись.

Коли колона слинилась одпочити, нам довелося минути її і пройти повз цього велетня–поліцая. У мене ще й тепер стигне кров у жилах, коли я пригадаю, як ми проходили повз цю звірячу постать, минаючи колону, решта ж були поліцаї. З кого саме складався цей загін поліцаїв–конвоїрів — не знаю, але більшість із них — це були здорові, рослі, одгодовані люди, здебільшого з такими ж деґенеративними обличчями. Вживали вони між собою мови російської.

* * *

Уже пізньої осени 1941 року полонених перестали відпускати додому. Ставлення до них різко погіршало. Їх тяжко били конвоїри прикладами на вулицях, на очах людей, за найменшу «провину». Ослаблих, знесилених тут же дострілювали. Якось на початку грудня, на набережній, недалеко від пристані, я особисто бачив, як німець–конвоїр застрелив до краю виснаженого полоненого за те, що цей відстав від колони кроків на десять…

Пізніше, під час перебування на Київщині та Чернігівщині, мені часто доводилось чути оповідання про масові вбивства полонених на маршах — під час провадження транспортів.

Вже тут, на еміґрації, я випадково познайомився з двома живими свідками одної з багатьох подібних трагічних подій, коли під час нічного переходу партії полонених від станції Пирогівка до Новгород–Сіверська, було вбито кілька сотень полонених.

Минулої зими на одному з'їзді української еміґрації в Авґсбурґу я познайомився з літнім поважним чоловіком, який впродовж всього свого життя працював народнім учителем на Чернігівщині. В 1943 році, при наближенні совєтських армій, він разом із своєю родиною з власної волі став «переміщеною особою».[137] В 1945 р. був насильно репатрійований і переданий французькою військовою владою до совєтського транспорту. В запломбованих вагонах — разом із кількома тисячами таких же, як сам, насильно репатрійованих[138] — перевезений на совєтську зону, звідки втік із невеличким гуртком щасливіших, і тепер знову з запалом юнака віддався своїй рідній стихії — вчити «переміщених» дітей… Прізвища його назвати не можу: на Чернігівщині в нього залишилось багато свояків та друзів і це може коштувати їм життя. Отже, назву його паном К… Цьому п. К… довелося бути свідком і, до певної міри, співучасником цієї жахливої події.

— Десь наприкінці січня 1942 року, — розповів мені п. К…., — на станцію Пирогівка було доставлено партію полонених червоноармійців коло 4.000 чоловік. Транспорт прибув на станцію Пирогівка ввечері, і зараз же полонених було направлено пішки до Новгород–Сіверська — за дванадцять кілометрів. Переважна частина полонених була дуже виснажена, було багато хворих, одяг нужденний. Вночі німецький комендант подзвонив бюрґермайстрові Новгород–Сіверська й наказав вислати дві автомашини та з десяток підвід, щоб «підібрати відсталих полонених». Панові К… довелося взяти участь у цій акції. Відсталих полонених по дорозі не було, зате була сила трупів: буквально на кожних десять–двадцять кроків то з одного, то з другого боку дороги лежали полонені трупами. Не менш як 95 відсотків із них мали стріляні рани. Таких «відсталих» було підібрано за день, приблизно на вісім кілометрів шляху, коло 300 трупів. Другу частину дороги з боку Пирогівки прибирали пирогівські селяни».

Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа[139] до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила–силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М…, мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє–троє наших, так званих «переміщених осіб», зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — «куди записують», «якого фаху й віку», «Венесуела», «Бельгія» і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.

Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М… розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К… Сина пана М… було виряджено з підводою підбирати цих «відсталих» полонених. М… запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких «відсталих».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи