Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи–хитрою роботою московських аґентів — співробітників Ґестапо, заливши кров'ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького «визволителя». Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом — Гітлером.
Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам'ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об'єктивне обговорення та розв'язання цього питання, то пам'ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але… факт.
* * *
Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з'являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: «А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?» — поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз — поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало «знешкодити» комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.[160]
Чим пояснити цю нову політику щодо комуністів, що їх майже два роки німці не зачіпали, — я не можу сказати. Розвиток совєтської партизанщини? Але тоді на Наддніпрянщині вона лише народжувалась. Догадались німці, що саме комуністичні аґенти наробили їм так багато клопотів в Україні? Характеристичне, що цю акцію фізичного знищення комуністів провадили за діяльною участю цих же робітників Ґестапо — комуністичних агентів. Тільки–що знищено було під час цієї акції, так би мовити, комуністичний дріб'язок — селян–гречкосіїв з усім їх кодлом: дітьми, жінками та навіть дядьками й тітками, можна сказати, — до третього коліна. Значніші ж комуністи в переважній своїй більшості уникли знищення.
Ця акція «знешкодження» відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три–п'ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали. Проте й тут німцям не вдалося досягти своєї мети: значніших комуністів, як я вже казав, було попереджено на день, а то й на кілька годин до початку такої акції, і більшості з них вдалося втекти до совєтських партизанів. До села Стайки, де я перебував у липні 1943 року, приїхав такий ґестапівський загін. В цьому загоні було десятків півтора ґестапівців–німців, решта, чоловік десять, складалася переважно з колишніх совєтських людей, між якими було кілька колишніх совєтських міліціонерів, один із колишніх місцевих селян, батька якого в 1934 році розстріляло НКВД, два українці–галичани, один поляк та ще кілька невідомих осіб явно совєтського походження. Декілька значніших комуністів, які жили в цьому селі та які за совєтів посідали в Києві значні становища, як скажемо, Петро Невідомський (брат Невідомського, якого було розстріляно десь у жовтні 1941 р.), Дикий та інші, зникли з села приблизно за одну–дві години до приїзду Ґестапо. Від багатьох людей, що їм я цілком довіряю, мені довелося чути про випадки попередження комуністів і в багатьох інших селах та містечках. Цілком зрозуміло, що попередження ці робили комуністичні аґенти, які працювали в Ґестапо і в яких були, очевидно, добре налагоджені зв'язки з периферією.
Тут ще раз повторилося те ж, що було з масовим винищенням жидів: вожаки вислизнули з рук, а за них розплатилися своєю кров'ю і кров ю своїх діток невинні люди — комуністи лише за назвою, селяни, які пішли в партію, «щоб якось жити».
Совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції «знешкодження» комуністів. Уже за якихось півтора–два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп'я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від «знешкодження», зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів–гречкосіїв.
В міру наближення совєтських армій партизанщина зростала. В той же час появились безконечні ряди підвід біженців.[161] Але на цей раз характер, так би мовити, біженця був цілком відмінний, ніж у 1941 р. Ні автомашин, ні піянін, ні хатніх квітів, ні уніформ НКВД, ні парасольок чи куфрів — не видно. Валом валить головним чином сірий люд. Селянські вози повні тлумаків, нав'язаних у самоткані рядна, лантухів із збіжжям. Основна маса — це селяни, подекуди інтеліґенція: вчителі, священики. Все це купами суне за тими навантаженими підводами, це — «щасливий» нарід «солнечной цветущей Украины», залишивши рідні оселі, покинувши дорогі могили батьків та дітей своїх, втікає від «своїх», від того зловісного «сонця сталінської конституції». Багато мільйонів таких утікачів заповнило всі дороги, що ведуть на захід.
Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду «вороги народу», «шкідники», втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що «співпрацювали»: це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ–Житомир–Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських «реґулярних» партизанів. Сила–силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів,[162] але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх «повернено» СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи…
* * *
Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943–44 року, коли червона армія «звільняла» землі східньої і центральної України від «крайсляндвіртів», «штюцпунктляйтерів» та інших «держиморд» Гітлера — «освободителя» (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).
Так звані «жовтневі свята» 1943 року відбували кияни в димі згарищ колишнього красеня Східньої Европи — Києва. «Звільнений» від гітлерівців Київ уквітчався шибеницями. Вітер розгойдував почорнілі трупи повішених на вулицях та міських площах киян.[163] Хто ж вони, защо послано їх на шибениці? А то «звільнені від фашистської неволі» громадяни Української ССР, виключно українські інтеліґенти — інженери, видатні лікарі тощо. А вішано й стріляно їх за «співпрацю» з ворогом. Ця співпраця в більшості повішених полягала лише в тому, що вони два роки жили на теренах, окупованих ворогом.
Але що там тих кілька тисяч повішених чи розстріляних киян — це лише маленька краплина в морі крови, що нею затопив Сталін «звільнену» Україну. На українських теренах, що їх займала червона армія, все — від малого до старого — забирали до війська. Людей хапали на вулицях, у полі, де зустрівся, і, не даючи навіть зайти додому, щоб узяти належний одяг, взуття чи бодай повідомити родину, зганяли в місця, наскоро обгороджені колючим дротом. Зареєструвавши їх, повісивши чи розстрілявши яких 10–15 відсотків, решту, ненавчених військової справи, беззбройних («Оружие добудете у врага!»),[164] гнали на фронт. Гнали, як отару («искупить грех перед родиной»?). Гнали на масове убивство саме за те, і тільки за те, що вони були українці! За те, що в перших місяцях війни населення України в арміях Гітлера, що гнали червоних маршалів поперед себе, як отару, хотіли бачити свого союзника в боротьбі проти сталінської тиранії.
Сталін не забув тої «зради» і, вернувшись в Україну, дав волю Берії… І вони йшли, сотні тисяч… «Заґрадітєльниє отряди» — енкаведисти — підганяли їх пострілами в потилицю. Йшли голі, босі, в солом'яних брилях, в уславлених совєтських «балетках», ішли беззбройні проти вогняних лав ворога… Величезні простори від Дніпра до Будапешта й Берліна густо вкриті трупами тих, що їм «родіна» дозволила «искупить свою вину»[165] перед Сталіним. Скільки їх отак «іскупило ґрєх», ніхто не скаже, бо ніхто не знає… Лише одиниці з числа тих приречених уціліли, потрапивши до німецького полону, щоб розповісти світові про гекатомби жертв сталінської помсти.
Розправа Сталіна зо «звільненим» населенням України не має аналогій у довгих віках історії людства. Розправа російського царя Петра І після поразки гетьмана України Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, кривавий бенкет у Батурині здаються дитячими іграшками супроти помсти Сталіна.
* * *
Питання про партизанський рух в Україні, або, власне, про рух спротиву німецьким «визволителям», залишиться невисвітленим, якщо не згадати, що поруч із офіційною партизанщиною, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин, стихійно народилась і виросла в грізну силу справді народня партизанщина — Українська Повстанська Армія, або скорочено УПА.[166] Ця народня повстанська армія мужньо боролась як проти німецьких, так і проти московських червоних окупантів. Зародилась вона біля західніх кордонів України, в Волинських і Поліських лісах.
Восени 1943 року, коли я змушений був залишити рідний Київ та податись на добровільне вигнання, я прожив більш ніж три місяці на Волині — в Новоград–Волинську та Рівному. Там мені довелось чути, так би мовити, з першоджерел, оповідання про початок та розвиток українського руху спротиву. Особливо цінні відомості одержав я від волинського старожильця, професора Г…, який працював як інспектор шкіл Н–го повіту. За родом своєї роботи, він часто їздив по Волині, отже, був добре обізнаний із подіями, які відбувалися в тих часах у західній частині України.
Приблизно за рік після окупації Західньо–українських земель совєтським військом, Тарас Боровець, відомий більше під псевдом «Тарас Бульба», восени 1940 року заложив «Поліську Січ». Перед Січчю стояло завдання — боротися проти московських червоних «братів», які почали своє панування на «визволених» землях нищенням української інтелігенції, духовенства та більш активної, національно–свідомої частини сільського та міського населення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 12. Приємного читання.