З початком війни, в червні 1941 року, бойові загони «Січі», загальна чисельність яких на той час досягала, за різними джерелами, 10–15 тисяч вояків, почали бойові дії проти частин совєтської армії, які відступали перед німецькою навалою. Вони нападали на окремі військові частини, перешкоджали загонам НКВД у їх чорній роботі, перешкоджали в евакуації майна та бойового споряджання на схід, роззброювали часом досить численні частини армії, при чому певна частина роззброєних червоноармійців–українців переходила до Січового війська. Після того, як червона армія під тиском гітлерівських дивізій відкотилася на схід, бойові загони «Січі», а також організовані загони ОУН,[167] очолювані не менш відомим полковником А. Мельником, — «мельниківці», як тоді їх називали, — вжили заходів, щоб зібрати величезні запаси озброєння, що залишились після відступу червоних, та приховати їх до слушного часу. В такий спосіб було зібрано й приховано в численних бункрах та в спеціяльних лісових сховищах величезну кількість совєтської зброї та бойового спорядження, яких вистачило б на озброєння великої армії. Ця зброя незабаром стала у великій пригоді.
Після опанування німцями Правобережної України стало помітно відчуватись, що гітлерівські проводирі не мають жадного наміру «співпрацювати», але цілком виразно хочуть панувати в Україні.
Події в листопаді 1941 року: роззброєння окремих загонів українських повстанців; роззброєння й розстріли української поліції на Волині; розв'язання «Поліської Січі»; розстріл окремих представників Проводу Організації Українських Націоналістів у Житомирі, Полтаві, Чернігові; нарешті — лютневі розстріли в Києві — розвіяли надії на спільну боротьбу з Німеччиною проти московських червоних імперіялістів.[168] Провід українського визвольного руху переходить у підпілля. В лісах і багнищах Полісся та Волині, навколо січовиків Тараса Бульби–Боровця починають скупчуватись всі, хто був невдоволений виразно завойовницькою політикою Гітлера.
Місце московських «визволителів» заступив новий окупант — гітлерівська Німеччина, проти якої і спрямовують свої сили повстанці–січовики. Викопавши недавно приховану в лісах московську зброю, вони почали партизанську боротьбу тепер уже водночас на два фронти: і проти нового окупанта, німецького, і проти давнього ворога українського народу — червоного московського імперіяліста.
В Наддніпрянській Україні, як я вже казав, процес «переоцінки» німецьких «визволителів» відбувався значно пізніше. Явище це легко зрозуміти. Західньо–українські землі, перебуваючи під Польщею, хоч і були там небажаною менщістю, хоч і були об'єктом полонізації, хоч і зазнавали утисків та переслідувань, проте все це було ніщо, все це було дитячою іграшкою в порівнянні з безнастанним кривавим терором, що його зазнавали двадцять п'ять років на землях Східньої України. За півтора року червоної окупації волиняки, поліщуки та галичани не вправились навіть розкуштувати того «московського пива», якого наддніпрянці мали аж занадто. Уже за кілька місяців після приходу німців, західні українці відчули на собі гострі цвяхи кованого німецького чобота. Для нашого ж народу, після сталінського терору, гітлерівські «визволителі» здавалися світлими янголами. І хоч ці «янголи» вже на початку 1942 року почали вищиряти свої хижі ікли, населення Східньої України та особливо селянство ще довго не хотіло хоронити своїх рожевих надій 1941 року, не хотіло вірити, що цей новий «визволитель» — як казав згаданий вище смілянський селянин — «на один копил зі Сталіним шитий».
Що більш одверто–насильницькою виявляла себе німецька окупаційна влада, що більше зростав терор проти всього українського, проти всього, що мало на собі бодай найменші ознаки українських визвольних змагань, що більш окреслювались апетити німецьких «визволителів», то дошкульніше відчували німці на собі наслідки своєї зажерливої політики.
Росла Українська Повстанська Армія не шляхом мобілізації, не шляхом будь–якого примусу, а добровільно — найбільш свідомими, найбільш відданими своїй Вітчизні, кращими синами українського народу. Ішли туди ентузіясти — молодики й патріоти своєї Батьківщини, йшли й старші люди, йшли туди сини Західньо–українських земель: волиняки, поліщуки, галичани, ішли туди й наддніпрянці — київці, полтавці, чернігівці та люди інших земель Східньої України.
Уже наприкінці 1942 року Українська Повстанська Армія (УПА), або, як її ще називали, УНРА,[169] Українська Народня Революційна Армія, виходить за рамки дрібних партизанських загонів місцевого значення та виростає в потужню військову силу. Крім січовиків Боровця–Бульби, в боротьбу проти німецьких окупантів вступили також військові відділи членів ОУН (під кермою полк. Мельника) та відділи членів ОУНР (під кермою С. Бандери)[170],[171] хоч діяльність останніх тоді й не була пов'язана в одно ціле. Рух спротиву набирає все ширших та ширших форм. В лавах УПА вже десятки тисяч селян, робітників та інтеліґенції всіх земель України. Взимку 1942–43 року УПА, за обчисленням німецького командування, налічує коло 160.000 бійців. Весною 1943 року УПА починає широку військову офензиву проти німецьких окупаційних військ. То більші, то менші відділи Української Повстанської Армії безнастанно атакують німецькі ґарнізони, нападають на військові склади, на військові автоколони та потяги, які постачали німецьке військо, відбивають та нищать транспорти збіжжя, висаджують у повітря залізничні та шляхові мости, унеможливлюють вербування робітників до Німеччини і т. д.
Місцеве українське населення всіма засобами допомагало повстанським загонам: попереджувало їх про наближення небезпеки, забезпечувало харчами, переховувало повстанців та їхніх ранених, допомагало підтримувати зв'язки з повстанськими спостерігачами в більших містах, нарешті, в потрібний час місцеві селяни брались за зброю та допомагали повстанцям в їхніх бойових операціях.
Щодалі німці змушені відтягувати з фронту все більші та більші реґулярні військові частини, включаючи артилерію й танки, для боротьби проти Повстанської Армії. Власне, в 1943–44 роках УПА фактично контролювала всі волинські та поліські повіти, за виключенням більших міст, залізничних станцій, де німці примушені були тримати численні ґарнізони. Виїзди представників німецької окупаційної влади, навіть до найближчих сіл, відбувалися лише під ескортою відповідних військових сил.
Німецькі карні загони люто мстилися на місцевім населенні за його співучасть у роботі повстанців і тим, звичайно, тільки збільшували приплив нових бійців до УПА.[172] В Острозькому повіті, наприклад, восени 1942 року військовий німецький загін приїхав до села Тучевики, щоб реквізувати в населення збіжжя та худобу за те, що недалеко від села партизани вчинили напад на німецьких фуражирів. Населення, за допомогою вояків УПА, вступило в бій і відігнало німців, причому в межах села залишилось сімнадцять убитих німецьких вояків. За два дні в село Тучевики з'явився сильний військовий відділ із танками і спалив село та ще шістнадцять навколішніх сіл за 17 убитих німців. Тамошній мешканець, учитель П…, розповідав мені, що з 57 сіл в Острозькому повіті на кінець 1943 року залишилось ледве 20 — решту було спалено німецькими карними загонами.
З негативних явищ, які мали місце в партизанській діяльності, треба відмітити боротьбу окремих партій[173] або, більш правдиво, деяких партійних провідників за право очолити визвольний рух — причому боротьба ця нерідко набирала брутальних, кривавих форм, — а також відсутність співпраці між польськими партизанами, з одного боку, та українськими[174] — з другого, бо метою тих і тих у тому часі була боротьба проти німецьких окупаційних військ. Багато було виявлено непотрібної жорстокости як з одного, так і з другого боку. Найбільш від того терпіло сільське населення. Восени 1943 року мені доводилось багато разів особисто спостерігати наслідки того тяжкого явища.
Ця взаємна ворожнеча почалася в 1943 році. Потайними натхненниками й керівниками цієї боротьби були, безперечно, московські аґенти. В 1943 році, коли військову потугу німецьких армій було надломлено, коли потреба в українських партизанах, які, руйнуючи німецьке запілля, пособляли Москві в її боротьбі проти німців, стала менш актуальна, коли стало нарешті очевидно, що за кілька місяців совєтські армії знову вступлять на Західньо–українські землі і московському війську знов доведеться боротись з Українською Повстанською Армією. Отже, совєтське командування вирішило за всяку ціну знищити або бодай ослабити явно ворожий для нього український рух спротиву руками польських партизанів, які, як відомо, тоді співпрацювали з совєтськими партизанськими військовими частинами. Одночасно московські натхненники мали намір ослабити «ідеологічно чужих», незручних для їхніх плянів польських партизанів–патріотів незалежної демократичної Польщі. Всі послідуючі події та, зокрема, відома «підтримка»(?) совєтським командуванням так званого варшавського повстання[175] безперечно стверджують, що джерел цієї ворожнечі між польськими й українськими партизанами треба шукати в Кремлі.
Прояви цієї ворожнечі набирали тяжких форм у східніх повітах колишньої Польщі зо змішаним польсько–українським населенням та особливо в Галичині.
В 1944 році, за тими ж німецькими відомостями, загальна чисельність Української Повстанської Армії досягла вже 250.000.
Багато клопоту завдала Українська Повстанська Армія німецькому командуванню, набагато прискорила вона остаточний розгром гітлерівської Німеччини, та не менше клопоту чинили ті завзятці й московським червоним окупантам, коли їхні армії підійшли до західніх кордонів України в 1943–44 роках і коли почалась відома героїчна боротьба українських народніх партизанів на два фронти. Багато незабутніх, славетних сторінок вписали своєю кров'ю ці завзятці в історію боротьби українського народу за своє національне визволення, за свою державну незалежність.[176]
Український народній рух спротиву набув такого масштабу, що для того, щоб побороти тих, за московською термінологією, «українських бандитів», було укладено договір трьох держав — Польщі, Чехословаччини, з московськими комуністами на чолі.[177]
До капітуляції Німеччини боротьба Української Повстанської Армії проти совєтів обмежувалась переважно невтралізацією заходів НКВД та спротивом карним наїздам цих сталінських опричників. Лише після повалення Німеччини УПА розгорнула широку партизанську бойову діяльність, яка охопила Волинь, Полісся, Київщину, Одещину, Донбас, Західньо–українські землі аж до Карпат, а також повіти з українським населенням у межах сучасної Польщі.
На жаль, ще не прийшов час для широкого висвітлення діяльности Української Повстанської Армії як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.[178] До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД–МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД–МВД, щоб не потрапили за «залізну заслону» навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.[179] Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє… не… «все спокійно», як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується.
Розділ V. Роки 1944–1945–й
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 13. Приємного читання.