Але… час ішов, проводирі не приходили, а німецький «визволитель» усе крутіше та крутіше завертав не туди, куди люди хотіли. Колгоспи, що від самої згадки про них жахались селяни, хоч і в трохи зміненій формі, було відновлено в багатьох районах. Справа з обіцяною Гітлером передачею землі в «повну власність» селянству посувалась дуже повільно, і це особливо непокоїло селян.
За «крайсляндвіртами» з'явились на селах так звані «штуцпунктляйтери», які почали виганяти селян на роботу в поле навіть у великі свята. Подекуди почались «мордобої». Били селян, били й аґрономів. Били, як мені доводилось чути, і лікарів та професорів.
В 1942 році в суміжних — Кагарлицькому, Германівському та Васильківському районах — було переведено багато арештувань серед української інтеліґенції та визначніших селян. Багато з цих заарештованих було розстріляно. Одержати докладніші інформації про ці арешти мені не пощастило. Знаю тільки, що арешти ті були часткою кампанії «знешкодження» найбільш національно свідомих українських кіл, кампанії, яку в 1942 році системно провадила німецька окупаційна влада.
Влітку 1942 року почалось вербування людей для роботи в Німеччині.[154]
Спочатку брали лише молодь, а далі — й старших людей. Вербування відбувалось як у містах, так і на селах. На кожний район визначалось певний ліміт, який розподілявся на окремі села. В багатьох районах керівники місцевої влади — приховані совєтські аґенти — виряджали на роботи виключно дітей колишніх репресованих та тих, хто виявив себе українським патріотом. Визначених на роботи до Німеччини везли до районової управи і після медичного огляду під охороною відправляли на залізничі отанції. Про добровільне зголошення на роботи до Німеччини я не чув. Правда, я знаю кілька випадків у Києві, коли матері «добровільно» погоджувались їхати зі своїми дітьми, яких насильно забирали до Німеччини. Вербування на роботи не припинялось. Весь час набирались та вивозились до Німеччини все нові та нові транспорти. Було багато випадків, особливо в 1943 році, коли на селах улаштовувались облави. Загони поліції вночі оточували окремі кутки села й забирали сонних із хати. Такі ж облави влаштовувано в полях на женців під час роботи. Полювали, як на хижого звіря, — людей ловили і, не даючи зайти додому, везли на залізничний вокзал, а звідти — до Німеччини, часто в запломбованих вагонах. Таким же підступним способом було забрано значну частину студентів Київського Медичного Інституту. Студентів закликано «для перереєстрації» та обміну студентських посвідок. Коли ж молодь зібралась, помешкання було оточене і всіх їх відведено на Львівську вулицю, де містився пункт для відправки людей до Німеччини. Багато завербованих утікало по дорозі, їх ловили і знов під охороною надсилали до Німеччини.
Навесні 1943 року переважну більшість промислових підприємств, у тім числі й заводи будівельних матеріялів, окупаційне командування передало під зверхність господарчого відділу СС. Умови оренди, звичайно, зломано. На Стайківських заводах з'явився німецький комісар, якийсь польсько–німецький ублюдок на прізвище Піановський. Він впровадив примусове притягнення робітників для роботи на заводах, використовуючи для того селян околішніх сіл. Цей ублюдок дуже знущався над робітниками заводів та селянами. Його ґумова палиця та важкий кулак уславились на цілу околицю.
Взимку 1942–43 року вже й на селах майже не було людей, які ще вірили б у визвольну місію німецьких окупантів. Піднесений настрій 1941–42 років змінило тяжке, гнітюче розчарування.[155]
На селах майже всюди вже знали, що в лісових багнистих районах України, на Поліссі та Волині, скупчуються сили українських повстанців, що вони ведуть безнастанну партизанську боротьбу проти німецьких окупаційних військ та готуються до боротьби проти червоних московських окупантів, повернення котрих на Україну було лише питанням часу. В багатьох селах з'явились «зв'язкові», які давали потрібні вказівки тим, хто хотів потрапити «в ліс» — до партизанів. Все частіше й частіше зникала молодь, колишні військовополонені, а то й старші люди, прямуючи на захід, до Волинських лісів, — до отамана Бульби.[156]
Проте на Ліво— та Правобережній Україні партизанщини не було чути.[157]
Всі оті совєтські оповідання про колгоспниць — партизанських ватажків, які, мовляв, боронили «соціялістичну батьківщину» — просто висмоктано з пальця. Правда, в північно–східній частині України, на Чернігівщині, в районі хутора Михайлівського, Шостки, Носівки та в інших лісистих районах (Козелець, Козари, Мрин) були партизани, але це були окремі реґулярні військові розділи, що залишилися в лісах після розгрому совєтських армій в 1941 році. Совєтські партизани часом контролювали цілі райони та переводили там мобілізації місцевого населення. Коли хто з таких мобілізованих утікав, вони з'являлися вночі в село й вирізували всю його родину.[158] Всякий спротив безнастанним реквізиціям карали смертю. Місцеве населення ставилось до совєтських партизанів відверто вороже. Коли до сіл, які перебували під контролем партизанів, приїздили німецькі карні загони, вони з свого боку люто мстились на безпорадному місцевому населенні, випалюючи цілі села, вбиваючи старого й малого. Отже, населення цих районів весь час перебувало, так би мовити, між молотом і ковадлом. Внаслідок такого стану велику частину населення північно–східнього куту Чернігівщини знищено, а села випалено.
Особливо жорстоко розправлялися з населенням карні загони ґестапо, в котрих, як я вже відмічав, працювало багато совєтських комуністів, робітників колишньої так званої робітничо–селянської міліції та військ НКВД, а також тих деклясованих, деморалізованих покидьків суспільства, яких ніде й ніколи не бракує під час воєн, революцій та всяких заворушень. Це безперечний факт, що в німецькому ґестапо, СД поліції, а також в районових управах та інших органах самоврядування працювало дуже багато совєтських комуністів — це стверджують люди з усіх земель Східньої України та, безперечно, доводять численні факти. Треба визнати, що працювали ті комуністичні аґенти досить сумлінно, звичайно, на користь Москви, а не німців.
В грудні 1942 року до Глухова (Чернігівщина) приїхав спеціяльний загін ґестапо для боротьби з партизанщиною. В складі того загону, крім німців, було багато аґентів ґестапо — колишніх совєтських громадян, на яких, власне, й лежав обов'язок виявляти «співчуваючих» партизанам. Карний загін заарештував біля 1000 осіб місцевого населення. Заарештованих тримали в напівзруйнованих касарнях три дні без їжі, не дозволяючи рідним передати їм будь–що з харчів та одежі. Частину з тих арештованих випущено, решту — десь біля шестисот осіб — розстріляно. Між розстріляними було багато жінок з малими дітьми. Людей роздягали до сорочки ще в касарнях, привозили на автах до викопаної за містом величезної ями й розстрілювали з кулеметів.
Напівголі, босі, закривавлені діти й дорослі, яких було лише поранено, борсались у своїй крові, перемішаній з снігом. В смертельнім жаху закривавленими рученятами хапались діти за ноги тих, що розстрілювали, але ці потвори ударяли чобітьми в обличчя або в груди, відкидаючи їх назад. Ледве чи знайдеться в довгій історії людства щось подібне до тієї тупої, холодної жорстокости, яку було виявлено під час карних експедицій ґестапівцями. Слідуюча партія цих нещасних мусіла повкидати до ями розстріляних, після чого їх розстрілювано в той же спосіб і т. д.
Закінчивши цю криваву розправу, карний загін вирушив до Путивля, де в такий же спосіб було проведено масове знищення населення. Причому треба особливо підкреслити, що переважна частина з тих розстріляних — це найбільш національно свідома частина українського населення: вчителі, люди, які весь час були переслідувані совєтською владою, колишні розкуркулені, втікачі з заслання, себто люди, яких найменше можна запідозрити в співчутті совєтським партизанам. Про подробиці глухівських розстрілів мені розповідала пані Л… Двоє близьких та кілька знайомих її було розстріляно в числі тих шестисот, сама ж вона якимсь дивом урятувалась від розстрілу.
Таких, як глухівські, розстрілів було дуже багато. Отже, немає жадного сумніву, що вибір жертв для масових розстрілів, які виконувались згідно з наказом з Берліна, провадився місцевими співробітниками ґестапо — совєтськими аґентами на спеціяльне замовлення Москви.
З усього того, що мені пощастило виявити шляхом розмов із тамтешніми добре обізнаними з місцевими обставинами та подіями того часу людьми, так само з тих фактів, які мені особисто довелося спостерігати на Київщині під час масового «знешкодження» комуністів в 1943 р., — з цілковитою ясністю слідує, що потайні пружини, які керували тим безглуздим, з точки погляду німецьких інтересів, масовим винищуванням українського населення, цілком виразно слідують двома діяметральнопротилежними напрямками, а саме — до Берліна та до Москви.
Берлін — якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли — намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.
Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо[159] знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так–таки й не вдалося за двадцять п'ять років свого кривавого панування остаточно видавити.
З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму — Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш «делікатних» завдань своїм аґентам–комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.
Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 11. Приємного читання.