Розділ IV. Два роки німецької окупації

Особливо жорстоко розправлялися з населенням карні загони ґестапо, в котрих, як я вже відмічав, працювало багато совєтських комуністів, робітників колишньої так званої робітничо–селянської міліції та військ НКВД, а також тих деклясованих, деморалізованих покидьків суспільства, яких ніде й ніколи не бракує під час воєн, революцій та всяких заворушень. Це безперечний факт, що в німецькому ґестапо, СД поліції, а також в районових управах та інших органах самоврядування працювало дуже багато совєтських комуністів — це стверджують люди з усіх земель Східньої України та, безперечно, доводять численні факти. Треба визнати, що працювали ті комуністичні аґенти досить сумлінно, звичайно, на користь Москви, а не німців.

В грудні 1942 року до Глухова (Чернігівщина) приїхав спеціяльний загін ґестапо для боротьби з партизанщиною. В складі того загону, крім німців, було багато аґентів ґестапо — колишніх совєтських громадян, на яких, власне, й лежав обов'язок виявляти «співчуваючих» партизанам. Карний загін заарештував біля 1000 осіб місцевого населення. Заарештованих тримали в напівзруйнованих касарнях три дні без їжі, не дозволяючи рідним передати їм будь–що з харчів та одежі. Частину з тих арештованих випущено, решту — десь біля шестисот осіб — розстріляно. Між розстріляними було багато жінок з малими дітьми. Людей роздягали до сорочки ще в касарнях, привозили на автах до викопаної за містом величезної ями й розстрілювали з кулеметів.

Напівголі, босі, закривавлені діти й дорослі, яких було лише поранено, борсались у своїй крові, перемішаній з снігом. В смертельнім жаху закривавленими рученятами хапались діти за ноги тих, що розстрілювали, але ці потвори ударяли чобітьми в обличчя або в груди, відкидаючи їх назад. Ледве чи знайдеться в довгій історії людства щось подібне до тієї тупої, холодної жорстокости, яку було виявлено під час карних експедицій ґестапівцями. Слідуюча партія цих нещасних мусіла повкидати до ями розстріляних, після чого їх розстрілювано в той же спосіб і т. д.

Закінчивши цю криваву розправу, карний загін вирушив до Путивля, де в такий же спосіб було проведено масове знищення населення. Причому треба особливо підкреслити, що переважна частина з тих розстріляних — це найбільш національно свідома частина українського населення: вчителі, люди, які весь час були переслідувані совєтською владою, колишні розкуркулені, втікачі з заслання, себто люди, яких найменше можна запідозрити в співчутті совєтським партизанам. Про подробиці глухівських розстрілів мені розповідала пані Л… Двоє близьких та кілька знайомих її було розстріляно в числі тих шестисот, сама ж вона якимсь дивом урятувалась від розстрілу.

Таких, як глухівські, розстрілів було дуже багато. Отже, немає жадного сумніву, що вибір жертв для масових розстрілів, які виконувались згідно з наказом з Берліна, провадився місцевими співробітниками ґестапо — совєтськими аґентами на спеціяльне замовлення Москви.

З усього того, що мені пощастило виявити шляхом розмов із тамтешніми добре обізнаними з місцевими обставинами та подіями того часу людьми, так само з тих фактів, які мені особисто довелося спостерігати на Київщині під час масового «знешкодження» комуністів в 1943 р., — з цілковитою ясністю слідує, що потайні пружини, які керували тим безглуздим, з точки погляду німецьких інтересів, масовим винищуванням українського населення, цілком виразно слідують двома діяметральнопротилежними напрямками, а саме — до Берліна та до Москви.

Берлін — якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли — намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.

Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо[159] знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так–таки й не вдалося за двадцять п'ять років свого кривавого панування остаточно видавити.

З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму — Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш «делікатних» завдань своїм аґентам–комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.

Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.

Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи–хитрою роботою московських аґентів — співробітників Ґестапо, заливши кров'ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького «визволителя». Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом — Гітлером.

Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам'ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об'єктивне обговорення та розв'язання цього питання, то пам'ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але… факт.

Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з'являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: «А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?» — поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз — поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало «знешкодити» комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.[160]

Чим пояснити цю нову політику щодо комуністів, що їх майже два роки німці не зачіпали, — я не можу сказати. Розвиток совєтської партизанщини? Але тоді на Наддніпрянщині вона лише народжувалась. Догадались німці, що саме комуністичні аґенти наробили їм так багато клопотів в Україні? Характеристичне, що цю акцію фізичного знищення комуністів провадили за діяльною участю цих же робітників Ґестапо — комуністичних агентів. Тільки–що знищено було під час цієї акції, так би мовити, комуністичний дріб'язок — селян–гречкосіїв з усім їх кодлом: дітьми, жінками та навіть дядьками й тітками, можна сказати, — до третього коліна. Значніші ж комуністи в переважній своїй більшості уникли знищення.

Ця акція «знешкодження» відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три–п'ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали. Проте й тут німцям не вдалося досягти своєї мети: значніших комуністів, як я вже казав, було попереджено на день, а то й на кілька годин до початку такої акції, і більшості з них вдалося втекти до совєтських партизанів. До села Стайки, де я перебував у липні 1943 року, приїхав такий ґестапівський загін. В цьому загоні було десятків півтора ґестапівців–німців, решта, чоловік десять, складалася переважно з колишніх совєтських людей, між якими було кілька колишніх совєтських міліціонерів, один із колишніх місцевих селян, батька якого в 1934 році розстріляло НКВД, два українці–галичани, один поляк та ще кілька невідомих осіб явно совєтського походження. Декілька значніших комуністів, які жили в цьому селі та які за совєтів посідали в Києві значні становища, як скажемо, Петро Невідомський (брат Невідомського, якого було розстріляно десь у жовтні 1941 р.), Дикий та інші, зникли з села приблизно за одну–дві години до приїзду Ґестапо. Від багатьох людей, що їм я цілком довіряю, мені довелося чути про випадки попередження комуністів і в багатьох інших селах та містечках. Цілком зрозуміло, що попередження ці робили комуністичні аґенти, які працювали в Ґестапо і в яких були, очевидно, добре налагоджені зв'язки з периферією.

Тут ще раз повторилося те ж, що було з масовим винищенням жидів: вожаки вислизнули з рук, а за них розплатилися своєю кров'ю і кров ю своїх діток невинні люди — комуністи лише за назвою, селяни, які пішли в партію, «щоб якось жити».

Совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції «знешкодження» комуністів. Уже за якихось півтора–два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп'я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від «знешкодження», зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів–гречкосіїв.

В міру наближення совєтських армій партизанщина зростала. В той же час появились безконечні ряди підвід біженців.[161] Але на цей раз характер, так би мовити, біженця був цілком відмінний, ніж у 1941 р. Ні автомашин, ні піянін, ні хатніх квітів, ні уніформ НКВД, ні парасольок чи куфрів — не видно. Валом валить головним чином сірий люд. Селянські вози повні тлумаків, нав'язаних у самоткані рядна, лантухів із збіжжям. Основна маса — це селяни, подекуди інтеліґенція: вчителі, священики. Все це купами суне за тими навантаженими підводами, це — «щасливий» нарід «солнечной цветущей Украины», залишивши рідні оселі, покинувши дорогі могили батьків та дітей своїх, втікає від «своїх», від того зловісного «сонця сталінської конституції». Багато мільйонів таких утікачів заповнило всі дороги, що ведуть на захід.

Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду «вороги народу», «шкідники», втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що «співпрацювали»: це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ–Житомир–Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських «реґулярних» партизанів. Сила–силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів,[162] але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх «повернено» СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи…

Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943–44 року, коли червона армія «звільняла» землі східньої і центральної України від «крайсляндвіртів», «штюцпунктляйтерів» та інших «держиморд» Гітлера — «освободителя» (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).