Розділ VIII

— Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.

— Подякуйте йому, — сказав полковник.

Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п'ють. «Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп'яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту».

— Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.

— У консульстві є і дуже приємні люди.

— Так,— сказав полковник.— У дев'ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.

— Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.

— У таке з біса далеке, що аж смішно.

— Невже ви пам'ятаєте все, що було колись?

— Все,— відповів полковник.— Його прізвище було Керрол.

— Я чув про нього.

— Вас тоді ще й на світі не було.

— Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?

— Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?

— Не кожному. Але майже всім,— сказав коридорний. — Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати... Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.

— Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.

— Ще б пак! Але гондольєри — хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас — люблять поплескати язиком.

— Цілком природно.

— Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.

— Авжеж.