Розділ XLII

— Навіщо ви стріляли?

— Вибачте. Певне, спересердя.

«А я хіба так не роблю?» — подумав полковник і не спитав, чого той сердився.

— Шкода, що такий поганий літ.

— Буває,— сказав полковник.

Полковник стежив, як собака біжить у високій осоці. Раптом той зробив стойку й завмер. Потім стрибнув і пірнув у траву.

— Знайшов підранка,— сказав полковник.

— Боббі! — гукнув човняр.— Апорт! Апорт!

Осока розступилась, і з'явився собака з диким качуром у зубах. Сірувато-біла шия та зелена голова розгойдувалися, наче голівка змії. В цьому русі була приреченість.

Човняр звернув до берега.

— Я візьму,— сказав полковник. — Боббі! Боббі!

Він вийняв качура з пащі собаки, що обережно тримав його у зубах; птах був майже неушкоджений, з приємним, гладеньким пір'ям; серце його калатало, а в очах була туга й жах перед неволею.

Полковник уважно оглянув його, лагідно пестячи, наче коня.

— Тільки ледь зачепило крило,— сказав він.— Нехай лишається у нас як жіва принада або пустимо його весною на волю. Покладіть його в мішок.

Човняр узяв качура і обережно поклав у мішок. Полковник почув, як підсадна качка одразу закрякала. «Може, вона виправдовується», — подумав він. Важко зрозуміти качину мову крізь полотно мішка.

— Ану, ковтніть іще,— сказав він човняреві.— Сьогодні з біса холодно.

Човняр узяв флягу і знову хильнув.

— Спасибі,— сказав він. — Добряча у вас граппа.